Працюючи з різними культурними інституціями в Україні в останні два роки в рамках мережі захисту національної спадщини ГО «АНТС» та спостерігаючи за тим, як відбувається (чи не відбувається) промоція української культури в світі, бачу дві, на мою думку, негативні тенденції, що перешкоджають розумінню національної культури широким загалом в Україні як важливої та невід’ємної складової існування держави та її гідного представлення на світовій арені.
Тенденція 1-а. Внутрішня вікопомна:
- Культура в Україні завжди «не на часі» (тут, думаю, немає сенсу розводитися про недофінансування, брак кадрів, низький рівень освіти, низькі зарплати у сфері, ігнорування захисту спадщини і т.д. в будь-які часи за будь-якої влади)
- Громадам культура (у вигляді місцевих музеїв, бібліотек, клубів тощо) часто «не потрібна» (це – часто чую від представників_ць культурних інституцій, як реакцію на відмову чи недостатнє фінансування з боку місцевої влади, відсутність інтересу з боку мешканців тощо)
Тенденція 2-а. Зовнішня:
- Величезна кількість зусиль різних гравців зосереджена на:
А) доведенні, що українське – не гірше (краще) за російське чи будь-яке інше
Б) кенселингу всього російського за кордоном
В) деколонізації та реапроприації – поясненню, ще те, що вважалось російським, насправді – наше.
Відразу скажу, що це, звісно, далеко не все, що робиться та відбувається у сфері промоції української культури і є приклади фантастичної роботи та проєктів у цьому напрямку, але, погодьтеся, що в інформаційному просторі, особливо за кордоном, найчастіше ми зустрічаємо саме такі тенденції.
Деколонізація та протидія поширенню наративів «руського міра» через культуру є важливою та потрібною справою, та чи саме лише заперечення та скасування присутності російської культури гарантує її автоматичну заміну на українську?
Більше того, як можна сподіватися на гідне сприйняття та розуміння української культури в світі, якщо вона, попри титанічні зусилля небагатьох відчайдушних митців, діячів та організацій, досі «не на часі» та «не потрібна» самим українцям? У широких верствах суспільства досі панує сприйняття культури як необов’язкового «розважального довіску» до нелегкого повсякденного життя, за який, в ідеалі, ще й має платити хтось інший.
Можна довго і детально полемізувати на тему, хто винен в такій ситуації, але продуктивніше, мабуть, зосередитися на пошуку відповіді на питання «що робити», а точніше – як змінити ставлення до культури в масовій свідомості українців, та як розповідати про українську культуру назовні щоб це викликало інтерес та бажання дізнатися більше?
Маленький не дуже ліричний відступ. Перед тим, як зважитися на цей текст, я запитала в знайомих молодих людей віком від 17 до 25 років, з яким першим словом (швидко, без роздумів) у них асоціюється фраза «українська культура». Найрепрезентативнішою відповіддю було вбивче – «кріпаки», яке видала дівчина з вищою художньою освітою з дуже інтелігентної та освіченої родини.
Між тим, відповідь на питання «що робити», мені видається очевидною, вона прямо випливає з усієї української історії. Нам треба «з усіх прасок» всередині та назовні комунікувати українську культуру як суперсилу українців.
Чому?
По-перше, це – дійсно так. Якщо добре подумати, яким чином попри 300 років бездержавності, жорстоку колонізацію, заборону на мову та літературу, русифікацію, війни, фізичне винищення національної інтелігенції, голодомор та Чорнобиль українці не лише зберегли мову, національну ідентичність, але й декілька разів лише в ХХ та ХХІ сторіччі здивували і продовжують дивувати весь світ незламним прагненням до державної незалежності, демократії та абсолютно чіткою самовизначеністю як європейської нації, нічого іншого, ніж як через культуру в усіх її проявах (від народних дум про Байду та Морозенка, до віршів Василя Стуса та культурного спротиву в окупованих росіянами сучасних українських містах) на думку і не спадає. Саме культура, мов невидима фортеця, зберігала національний характер, історичну пам’ять, дух та цінності народу, часто роздертого між імперіями. Саме культура – справжня сила українців та джерело нашої стійкості.
По-друге, погляд на українську культуру та її представлення всередині та назовні країни через запропоновану оптику відразу робить непотрібними та недоречними будь-які порівняння та доведення «не-гіршості», адже така сильна та резильєнтна культура є абсолютно самоцінною (і це – також, чиста свята правда, просто чомусь ми ніяк самі в це не повіримо) та цікавою сама по собі як унікальне явище. Силу народу, що є носієм цієї культури зараз на власні очі бачить весь світ і тут не потрібно шукати якихось зайвих доказів чи пояснень.
По-трете (але не в останнє), заміна «кріпаків» на суперсилу в масовій свідомості українців, особливо молодих, на моє чітке переконання, нарешті дозволить кардинально змінити ставлення до культури та спадщини всередині країни. Адже суперсилою пишаються, хизуються та опікуються як найважливішою запорукою безпеки та процвітання держави. Суперсилу треба плекати, примножувати та передавати у спадок і то вже точно не може бути «не на часі».
Як це зробити?
- Почати говорити про українську культуру як нашу суперсилу на всіх доступних майданчиках, наводячи конкретні твори та приклади.
- Ініціювати фахові та популярні дискусії на цю тему.
- Стимулювати створення відповідного контенту – наукового, популярного, розважального.
Впевнена, що у нас є достатня кількість фахівців та митців, здатних до створення відповідних лекцій, презентацій, наукових та популярних робіт, медіа-контенту, так само, як і вже готового контенту, який просто треба популяризувати. - Впроваджувати сприйняття культури, як суперсили в формальну та неформальну освіту через розуміння ідентичності як належності до культури. Починаючи від дитячого садка. На прикладах казок, ігор та візерунків показувати дітям, як цінності, розум, почуття гумору, сила духу та історична пам’ять передаються через мистецтво, літературу, архітектуру, кухню, звичаї.
- Розвивати та поширювати партисипативні практики – участь громадян у створенні, плануванні та популяризації культурних та мистецьких проєктів та об’єктів у громадах.
Хто має це робити?
- Міністерство культури могло б відіграти провідну роль в стимулюванні поширення наративу «культура – суперсила українців» та підтримки відповідних проєктів та ініціатив.
- Культурні інституції, митці та фахівці – культурологи та мистецтвознавці, а також освітяни яким ця ідея здається вартою уваги, – кожен на своєму рівні.
- Культурні медіа, журналісти, блогери.
Цей текст є радше роздумом на тему і не претендує на істину в останній інстанції, але якщо ми хочемо зберегти єдність та силу духу всередині країни та не хочемо щоб «миротворчі» голоси витіснили українську перемогу з міжнародної повістки, наша культурна комунікація має бути такою ж сильною та опірною, як наш народ в тилу і на фронті.
Наталія Склярська, координаторка проєкту Мережа захисту національної спадщини.
