Що спільного між обрядовим напоєм із прикордонного Сумського села, весільною кашею з Донеччини, лемківськими голубцями, депортованими аж тричі, та борошняним супом козаків і чумаків — з’ясовували учасники та учасниці зустрічі Мережі захисту національної спадщини, присвяченої кулінарній спадщині України як живому елементу культури, пам’яті й ідентичності.
Зустріч відбулася в рамках проєкту «Мережа захисту національної спадщини», який координує ГО «Мережа захисту національних інтересів АНТС». Вперше за два роки існування мережі учасники зосередилися виключно на темі кулінарної спадщини — і не дарма: розмова вийшла живою, зворушливою і насиченою так само, як і страви, про які йшлося.
Спікерками зустрічі стали:
Юлія Нєздіймишапка — носійка елементу та спеціалістка з питань культури, туризму, молоді та спорту Боромлянської сільської ради (Сумська область);
Віта Ярмоленко — дослідниця нематеріальної культурної спадщини, Комарська громада Волноваського району (Донецька область);
Любов Філоненко — носійка традиції, Криволуцька громада (Донецька область);
Людмила Савченко — методистка відділу образотворчого мистецтва Донецького обласного навчально-методичного центру культури
Тетяна Переверзєва — волонтерка та громадська діячка
Ділимося головними історіями та висновками.
Варена з Боромлі: смак суму і пам’яті
Боромля на Сумщині – село, засноване 1658 року козаками, відоме як «полуничний край». Але справжньою родзинкою цього прикордонного (у прямому сенсі – кілометри від державного кордону) села є «Варена» — обрядовий напій, який готують на Поминальні дні та проводи на сьомий день після Великодня.
Унікальність напою – не лише в рецептурі (вишні, смородина, м’ята, гіркий перець і мед), а в тому, що традиція побутує виключно в Боромлі. Дослідження серед переселенців, які живуть на території громади, показали: навіть у сусідніх селах про Варену нічого не знають.
Поєднання солодкого, пряного і гіркуватого — це не кулінарна примха, а символіка: думки про померлих, сум за ними. Традиція живе в кожній родині, її носіями є фактично всі жителі Боромлі.
Іскрівська весільна каша з пшінки: де мовчати заборонено
Віта Ярмоленко представила елемент, внесений до орієнтовного інвентарю елементів НКС Донеччини – Весільну кашу з пшінки села Андріївка-Клевцове (раніше с. Іскра). Це – не повсякденна страва: її готували виключно на весілля, і сам процес приготування – «катання пшінки» – супроводжувався суворими обрядовими правилами.
Головне правило: мовчати заборонено. Потрібно співати, розповідати, промовляти добрі побажання. Вірили, що позитивний наспів разом із шарами борошна «налипає» на кожне зернятко і приносить молодим щастя. Каша вважається магічною: якщо кульок у ній не зрахувати — і щастю та достатку в родині не буде ліку.
Традиція була зафіксована від Любов Олександрівни Лубенець (1935 р. н.) з села Андріївка-Клевцове (раніше Іскра) — у серпні 2025 року відсвяткувала 90-річний ювілей. Та вже 9 грудня 2025 року вона трагічно загинула у власному будинку від ворожого удару керованою авіабомбою КАБ.
Криволуцька затірка: пароль своїх
Любов Філоненко — колишня сільська голова і старостиня, а нині носійка елементу НКС — розповіла про Криволуцьку затірку. Ця страва виникла в межах проєкту «Крива Лука. Туристичне село», де місцева громада разом із переселенцями з Донецька та Макіївки почала досліджувати гастрономічні смаки регіону.
Затірка — простий борошняний суп, рятівник у тяжкі часи. Її їли козаки в походах, чумаки на солоних шляхах. Страва описана українським етнографом Миколою Маркевичем ще в 1810–1820-х роках та згадується у творі Лесі Українки «Приязнь» (1905). Могла бути і багатою (із салом, маслом, бульйоном), і пісною (на олії), і молочною – для дітей.
Сьогодні село Крива Лука перебуває в зоні активних бойових дій і фактично зруйноване. Але 110 носіїв елементу, розкидані по всій Україні, тримають зв’язок і продовжують проводити майстер-класи там, де нині мешкають. Як влучно зауважили учасниці під час зустрічі: затірка стала «паролем своїх» – сенсорним зв’язком між людьми, які втратили місце, але не втратили пам’ять.
Пісні голубці з картоплею: страва трьох депортацій
Людмила Савченко розповіла, мабуть, найдраматичнішу історію зустрічі — про традицію приготування та споживання пісних голубців з картоплею, яка з’явилася на Донеччині внаслідок радянсько-польського обміну територіями 1951 року.
Тоді мешканців прикордонних лемківських сіл примусово депортували на Донецький степ — у товарних вагонах, без попередження про місце призначення. Це була четверта хвиля масштабної депортації лемків.
В селі Сонячному, куди 1951 року депортували 115 родин лемків, зберігся елемент, про який розповіла Людмила Савченко.
Серед носійок — Стефанія Миколаївна Прончак (1947 р. н.) та її сестра Ганна Миколаївна Новицька (1939 р. н.), яка під час переселення мала лише 12 років. Пані Ганна згадувала, як місцева влада забороняла лемкам говорити українською, носити традиційний одяг і співати свої пісні – за спробу зробити вертеп хлопців могли заарештувати. Та попри тиск, лемки зберегли мову, віру і звичаї.
Готували голубці двох видів: скоромні – з картоплею, м’ясом, шкварками та сметаною, і пісні – спеціально на Різдво, серед дванадцяти страв святої вечері.
Сьогодні село Сонячне перебуває під окупацією, та традиція продовжує жити завдяки своїм носіям, які були змушені виїхати на більш безпечні території України та за кордон. Водночас, завдяки публікаціям у медіа, участі в телепроєкті «Перше шоу на Суспільному», фестивалю «Жива спадщина. Незламна ідентичність» та проєкту «Етнотолока. Єдність у традиціях» відбувається популяризація елемента, яка демонструє єдність у традиціях і, за словами Людмили Савченко, доводить: «нашу ідентичність окупувати неможливо».
Авдіївська гонорова каша: дипломатія через їжу
Тетяна Переверзєва представила, мабуть, найбільш «мандрівний» елемент зустрічі — Авдіївську гонорову кашу, яка у 2022 році була внесена до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України.
Каша завжди готується з рису — що на перший погляд здається несподіваним для кінця XIX століття. Але саме ця деталь свідчить про відкритість Авдіївки до нових торгівельних шляхів і міграційних процесів. Страва — це кулінарна культура «пограниччя»: в ній поєдналися українські традиції кашоваріння, степові способи приготування їжі та багатокультурне середовище Донеччини.
З 2022 по 2025 рік волонтерська ініціатива «Каша, що мандрує Україною» провела понад 20 зустрічей у громадах тимчасового проживання авдіївців — від Кам’янського і Дніпра до Львова та Трускавця. Загалом 740 учасників, 76 літрів каші, 760 яєць і 38 кілограмів вишні.
Авдіївська каша стала інструментом культурної дипломатії: вона увійшла до кулінарної онлайн-книги Євгена Клопотенка, була представлена на міжнародній виставці ЮНЕСКО, а під час зустрічі з діячами культури з окупованих міст британська принцеса Анна, за словами Тетяни Переверзової, слухала про мандрівний нетворкінг «каші» так захоплено, що «складалося враження, що після повернення до Лондона вона буде її готувати».
Зустріч підтвердила: кулінарна спадщина — це не просто рецепти. Це живий зв’язок між поколіннями, форма культурного опору та потужний інструмент дипломатії. І поки є люди, які готують затірку на Полтавщині, катають пшінку в Запоріжжі та варять авдіївську кашу в Парижі чи Лондоні, ідентичність нікуди не подінеться.
Слідкуйте за нашими соціальними мережами для отримання інформації про наступні події.
