«На п’ятому році повномасштабної війни 71% українців продовжують регулярно споживати російськомовний контент, а майже чверть із них роблять це щодня. Такі дані оприлюднила віцепрем’єр-міністерка з гуманітарної політики — міністерка культури України Тетяна Бережна під час презентації дослідження «Як зменшити вплив російського контенту в Україні?», — ця новина нещодавно «підірвала» соціальні мережі та громадську думку в Україні та швидко зникла з поля уваги суспільства, змінена іншими, не менш «вибуховими» новинами, на тлі яких інформація про оголошення 2026-го року в Україні «Роком національної ідентичності» взагалі пройшла майже непомітно.
Це добре, що на 12-му році екзистенційної війни за Незалежність Україна нарешті почала вголос говорити про національну ідентичність та культуру як засадничі чинники національної безпеки, але чи не час від дискусій перейти до системної, а головне, результативної роботи? Цифри, наведені на початку тексту, абсолютно об’єктивно свідчать, що просто «скасування» культури країни-агресора, чи формальні заходи на кшталт відірваних від життя уроків патріотичного виховання в школах, не призводять до бажаних змін в суспільній свідомості, а відчайдушні спроби подвижників, активістів та незалежних проєктів є «краплиною в морі», вплив якої є недостатнім.
Звісно, і ці зусилля є кращими, ніж нічого, а зміни в суспільній свідомості не відбуваються за декілька років, але, для того, щоб вони все ж таки відбулися, потрібна системна та наполеглива робота на рівні держави та суспільства і вона точно не може виглядати як черговий наказ МОН про «утвердження ідентичності» чи як, вибачте, разова роздача Мінкультом коштів на виробництво українського контенту. Бо для того, щоб кошти, виділені на цей контент, не були витрачені дарма, його творці мають бути сформованими носіями цієї омріяної ідентичності, ще й зрозумілими та прийнятними для широкого загалу, який – дивіться перший рядок статті.
Що ж робити і звідки починати? На мою думку, одним з інструментів системного вирішення питання може стати запровадження інституту педагогіки спадщини в формальну та неформальну освіту, починаючи з дошкільної, в кожній громаді.
Про це, зокрема, багато говорили на нещодавній зустрічі учасників Мережі захисту національної спадщини АНТС, присвяченій крос секторальній співпраці закладів освіти та культури.
Педагогіка спадщини — це освітній підхід, у якому спадщина розглядається як ресурс навчання, виховання та зв’язку школи з громадою та місцевістю; він поєднує роботу з локальними об’єктами, культурною пам’яттю, міжпредметністю та громадянським виміром освіти.
Простими словами, педагогіка спадщини навчає дітей через те, що їх оточує — місцеву історію, пам’ятки, музейні колекції, родинні спогади, традиції, ремесла, природні ландшафти й навіть будинки, у яких живуть люди.
Приміром, у Франції педагогіка спадщини інтегрована в шкільні програми через музеї, культурні маршрути та міжпредметні проєкти. Там спадщину вивчають не лише на уроках історії чи мистецтва: її залучають і до географії, і до громадянської освіти, і до проєктної роботи, де учні досліджують своє місто чи село, працюють із джерелами, беруть участь у виставках і зустрічах із місцевими носіями традицій.
Педагогіка спадщини майже завжди є міжпредметною та інтегрованою в життя громади. ЮНЕСКО у своїх матеріалах про «living heritage» підкреслює, що вивчення живої спадщини працює тоді, коли школа поєднує різні дисципліни, а учні не просто читають про традицію, а досліджують її через практику.
Наприклад, у початковій школі діти збирають родинні історії, працюють з предметами побуту й вивчають локальні свята. У середній — досліджують архітектуру свого міста, історію вулиці або промислу, записують усні свідчення старших жителів, створюють цифрові карти пам’яті. У старшій — проводять міжпредметні дослідження про регіональну спадщину, порівнюють культурні традиції різних областей, готують шкільні виставки або подкасти.
ЮНЕСКО також прямо вказує, що педагогіка спадщини сприяє стійкості громад. Жива спадщина є джерелом ідентичності, добробуту й згуртованості, а в навчанні вона формує у дітей відчуття належності та неперервності. Для країни, яка переживає війну, втрати й вимушені переміщення, це – не абстрактна теза. Якщо дитина вивчає не лише «великі дати», а й історію свого будинку, ремесла свого регіону, чи регіону, де вона тимчасово проживає, родинні історії, традиційний спосіб будівництва чи місцеву кухню, вона отримує не просто знання — вона отримує опору.
На щастя, не можна сказати, що в Україні цим зовсім ніхто не займається. Елементи педагогіки спадщини можна знайти в НУШ, також в останні роки 12 українських шкіл взяли участь в пілотному проєкті ЮНЕСКО «Teaching and learning with living heritage in Ukraine», де вчителі та учні інтегрували живу спадщину у шкільні предмети, зокрема математику, фізику та літературу. Один із прикладів — робота з традицією мазанки: діти не тільки дізнаються про традиційне житло, а й будують моделі, вимірюють теплопровідність матеріалів, вивчають хімічні суміші для білення й навіть долучаються до відновлення реального об’єкта разом із громадою.
Але зараз все це тримається виключно на одинаках – ентузіастах, а не є частиною якоїсь послідовної та усвідомленої політики. Те, що є в НУШ – робота з культурною пам’яттю, локальним середовищем, національною традицією, – існує радше як додаткові ресурси, що вчитель може (а може і ні) використовувати в межах тем, інтегрованих курсів і проєктів. Дуже яскраво це ілюструє факт, про який на вже згаданій зустрічі Мережі захисту національної спадщини розповіла пані Наталія Петрова з ОНУ ім. Мечникова: серед керівників учнівських робіт з етнології, що проводяться в МАН, немає жодного вчителя історії. Це – вчителі інформатики, вчителі біології, вчителі математики, педагоги-організатори, – тобто все ті ж самотні лицарі – подвижники, які є радше виключенням, ніж правилом.
Доки формування усвідомлення культурної та природної спадщини як національного багатства країни та важливої складової самосприйняття кожного громадянина не буде одним із головних завдань освітнього процесу, боюся, ми так і залишимося із красивими стратегіями, високочолими дискусіями та «населенням», замість громадян, яке, заради миттєвої вигоди, голосує за забудову на заповідних територіях, байдуже спостерігає за руйнуванням історичних будівель на власних вулицях, не переймається через закриття бібліотек та клубів у власних громадах і слухає російську попсу.
Тому, якщо ми хочемо справді формувати українську національну ідентичність розвиток педагогіки спадщини в Україні не можна зводити до окремих акцій чи «тижнів пам’яті».
Потрібна повноцінна політика:
- впровадження дисципліни «педагогіка спадщини» в систему підготовки вчителів та вихователів
- повноцінне включення педагогіки спадщини в освітній процес
- партнерство зі спільнотами та культурними інституціями. В тій же Франції співпраця міністерств освіти та культури в сфері педагогіки спадщини формалізована на рівні освітніх маршрутів та взаємодії шкіл та культурних установ.
Це – нелегкий та не швидкий шлях, але, по-перше, ми не будемо на ньому «піонерами» – наші європейські партнери, особливо Франція та Польща, мають величезний досвід та навряд чи відмовлять у методологічній та практичній допомозі. По-друге, впровадження педагогіки спадщини корелює з рекомендаціями ЄС щодо реформ у гуманітарній сфері, адже вона суттєво посилить міжсекторальну співпрацю на рівні міністерств та учасницькі практики в освіті та культурі на рівні громад. По-третє, саме зараз, коли триває шкільна реформа, є можливість органічно «вписати» в неї педагогіку спадщини без додаткових стресів для всіх учасників.
Як бачимо, перші кроки зроблені, розуміння необхідності зміни підходів серед фахівців є. Потрібно продовжувати йти.
Наталія Склярська,
координакторка проєкту Мережа захисту національної спадщини
_____________________________________________________________________________
-
https://ich.unesco.org/en/news/teaching-and-learning-with-living-heritage-in-ukraine-13461
-
https://lib.iitta.gov.ua/id/eprint/728245/1/Гораш_Кузьменко_тези_2021.pdf
-
https://www.erudit.org/en/journals/rse/2017-v43-n1-rse03267/1042075ar.pdf
-
https://openscience.fr/What-is-the-integration-of-local-heritage-in-french-education
-
https://evnuir.vnu.edu.ua/bitstream/123456789/16376/1/32-39.pdf
-
http://www.innovpedagogy.od.ua/archives/2024/78/part_2/6.pdf
-
https://www.unesco.org/en/articles/teaching-and-learning-living-heritage-ukraine
- https://library.oapen.org/bitstream/handle/20.500.12657/85915/1/122.pdf
