«Літаки скидали авіабомби кожні 15 хвилин. Не знаю в яких пекельних сценаріях можна таке уявити», – розповідає Ольга Тихомирова.
21 день війни вона з родиною провела у заблокованому Маріуполі. Те, що їм вдалося виїхати, називає дивом.
«Я з Маріуполя, народилася і виросла там. Вперше полишити рідне місто довелося 8 років тому, коли у 2014 році російська армія вторглася в Україну. Я тоді була вагітна. Залишатися у місті ставало небезпечно, я виїхала на Захід України до родичів. Народила дитину. Але за рік ми з чоловіком прийняли рішення повертатися додому, бо там наш дім, родина і друзі».
Жінка згадує, що останніми роками її місто розквітало на очах:
« Грошей у розвиток міста не шкодували. У нас були красиві нові парки, багато дитячих майданчиків. Школи та дитячі садки нічим не поступалися європейським. Ми мали гарні торговельні та розважальні центри. Рідні та близькі, які приїжджали до нас з іншим міст, були приємно вражені. І уявіть: все це просто зрівняли з землею за кілька тижнів… Бабуся розповідала, що такого навіть фашисти не робили у Другу світову».
Розповідає, що до останнього не вірила у повномасштабне вторгнення.
«Ми не вірили, що буде війна. Це ж просто навіть в голові не вкладалося. І навіть 24 лютого, коли я прокинулася від сильних пострілів, а ми до них звичні, то я просто перейшла у кімнату до дитини, щоб вона не злякалася і лягла досипати там. Але о 7 ранку зателефонувала тітка і каже; «Війна». І не повірила, кажу: «Ви певне телевізора передивилися. Не може бути». Але коли виглянула з балкона, побачила, щоб під балконами встановлюють важке озброєння. Потім вимкнули світло і стало ясно що буде щось повномасштабне. Хоча жевріла надія, що це швидко скінчиться. На заводах нам сказали що на кілька днів працювати з дому, а потім казали, що кілька тижнів заводи будуть на тихому ходу. І ми вірили, що це швидко скінчиться. Та коли дізналися, що і Київ бомблять, то були шоковані. Тому ми спочатку і не виїхали, бо не розуміли куди, де може бути безпечніше, якщо навіть у столиці все палає».
Задля безпеки родина виїхала в інший район Маріуполя.
«Просто переїхали у приватний сектор, бо думали, що так буде спокійніше. Потім ще двічі поверталися до квартири, але наш район був уже повністю відрізаний від міста. Їжі та води там вже майже не було. Люди зливали з батареї воду, щоб готувати їсти, коли був сніг, топили і його. Зв’язку не було фактично із самого початку, так ті досі там. Хто жив у багатоповерхівках, готували їсти під під’їздами на вогнищах. Брали поламані віконні рами чи меблі, збирали гілки».
Нам пощастило більше. Ми були у приватному секторі. Перші 10 днів ще був газ, то готували на ньому. Коли його не стало – готували, завдяки котлу. Пересиджували обстріли по підвалах по 10-12 людей. Без світла, газу, зв’язку та з мінімальними запасами їжі. Можна було збожеволіти…»
Ольга згадує, що люди, аби вижити мародерили.
«Уявіть: є гроші, але купити неможливо просто. Військові розбивали аптеки, магазини. Люди виносили, що могли, щоб просто вижити. Гроші були у всіх, але купувати за них не міг нічого ніхто. Якогось дня ми дізналися, що на базар привезуть картоплю і з самого ранку була ціла експедиція, щоб піти за нею. Це було непросто: літаки стали скидати бомби кожні 15 хв. Не знаю, в яких пекельних сценаріях це можна прочитати».
Воду для приготування їжі брали у природних джерелах.
«На правому березі нам пощастило з водою. Там були джерела. Бо на лівому – сухе поле. То ми ходили щодня набирати води. Добре, що недалеко було. Щоб дізнатися якусь інформацію офіційну ми щодня до драмтеатру, це був такий собі шматочок цивілізації. Ходити туди теж було небезпечно, бо багато разів пролітали бомби поруч. Обстріли та бомбардування затихали трішки вдень і трішки вночі, але з 4 ранку здригалася вся земля З кожним днем ситуація настільки наростала, що ми вирішили на свій страх і ризик вибиратися з міста. Через два дні після цього розбомбили драмтеатр. Його просто зрівняли з землею».
Жінка каже: із перших днів бомбили все підряд. Просто стирали місто з лиця землі. Через це і зараз багато людей просто засипані у підвалах.
«Бомбили усе: житлові квартали, центр міста. Якби вони хотіли забрати місто, вони б зберегли його та ключові підприємства. Там були такі, які у Другу світову вистояли, Розумієте.»
Згадує, що Росія з лівого берега вивозила людей: кого примусово, кого добровільно. На правому березі не давали зелені коридори.
«Велика вдячність волонтерам, які за власні гроші купували транспорт та вивозили людей. Так просто пекло. Навколо купа трупів, тіла лежать просто неба, у дворах, під під’їздами. Ніхто нікого не хоронить. Все розбито. У підвалах люди…»
Під час одного з обстрілів Ольга втратила маму.
«Мама не хотіла їхати зі свого будинку. Під час одного з обстрілів зайнявся будинок. Батьки почали гасити пожежу і прилетів град. Мама загинула. Ми навіть її не могли похоронити по-людськи. Тато зробив це сам, як міг, у мороз -8, під обстрілами копав їй могилу. Це просто жах. Не уявляю, що він пережив. Мама так любила свій дім і тепер залишилася в ньому назавжди…».
5 березня вдяглося зловити зв’язок.
« І всі стали сипати смс-повідомлення про зелений коридор, але приїхавши на блок-пост ми побачили ТЦ «Порт-Сіті» і чорні багатоповерхівки, прильоти градів не припинялися, машини поверталися і всі говорили що виїзду немає, – розповідає. – Чоловік 3-4 рази на день ходив під бомбардуваннями дізнаватися, чи є хоч якась гуманітарна допомога, або коридори для безпечного виїзду, хоч якийсь шанс. На Драмтеатрі щодня збиралися люди та машини, але поліцейський сказав: шансів мало, але якщо хочете об’єднуйтесь та виїжджайте. Ми боялися, але зібралися, колона 50-70 машин і поїхали, але на жаль… нас не випустили, вся колона повернулася».
Люди чекали евакуації, жінки з дітьми, з речами, візками йшли назад у притулки та квартири зі сльозами на очах.
«Вранці 15-го чоловік дізнався, що є виїзд через Приморський район, через приватний сектор… Ми зібралися і прорвалися… щоразу виїжджаючи, я писала на руках дітей номер телефону рідні та адресу, де ми сиділи, якщо нас розстріляють, хоч найменший шанс, що хтось дітей пошкодує…»
Зараз жінка з родиною у порівняно спокійному місці. Та, каже, що поки війна триває почуття безпеки немає ніде.
