Щодня завдячуємо життям людям, що боронять нашу країну, спокій та відстоють священне право на свободу та незалежність. Історії незламних – це про воїнів, які роблять надможливе заради усіх нас.
Комунікаційниця #АНТС Вікторія Кравчук поспілкувалась із Олександром, снайпером Сил Спеціальних Операцій з Рівного. Про військовий шлях, приклад батька, становлення країни, комунікацію в підрозділі та мистецтво війни.
Коли все почалось для тебе? Як ти став на шлях справжнього військового?
Я прекрасно розумію, що відбувається і як відбувається.
Я розумію для чого був Майдан. Ми тоді ще з батьком, він – військовий, їздили в Київ. І от просто частина його друзів, людей, яких я знав з народження, які мене знали з народження – пішли воювати.
На жаль, мені навіть 16 тоді не було. А мої знайомі в 16 йшли в добровольчий батальйон, говорили, що просто документів там немає і йшли воювати. В якісь моменти, я думав: «чому ж мені тоді не було 16? Чому я не народився раніше?»
І от саме в 2014 році я поступив в військовий ліцей. Мій батько казав: «йди куди хочеш, я просто хочу, щоб ти був щасливий». І я не жалкую.
Як ти відповідаєш все-таки чому саме ця професія?
Батько. Особистий приклад. З самого дитинства я дивився на батька, і так само в принципі будь-яка дитина старається брати приклад з батька. На початку життя – це перший, кого ти бачиш. Ти бачиш стиль поведінки, комунікацію батьків один з одним, як вони ставляться до певних проблем. Ти це все бачиш. І дитина – це по суті, як губка, яка в себе поглинає інформацію. Він – мій приклад.
Як почалось 24 лютого для тебе?
Нас будять в 4 ранку зі словами «почалась війна», а я cказав: «а хіба вона не з 2014 року?»
Я не поїхав тоді одразу. Снайперів тоді переважно не брали. Коли наші всі поїхали, нас залишили формувати групи. А вже пізніше – нам просто сказали, що відбувається на Київщині. Далі рюкзак на плечі – ти пішов.
Бути снайпером це про що? Що ти відчуваєш під виконання бойових завдань?
У цьому є своя романтика. Ти виконуєш не просто задачі такі, як вимити плац або якусь операційну роботу. Ти снайпер – це романтично. Цю справу потрібно любити. Це каста окремих людей – влучних стрільців, які це люблять, яким подобається це.
Це балістика, тобто, розуміти всі процеси, врахувати їх, зробити цей постріл і влучити. Це про влучність попадання, це про спостереження, про навколишнє середовище. В основному ти сидиш або лежиш, зазвичай незручне положення і ти спостерігаєш одну і ту саму картинку годину: зміниться щось чи ні. Це не лише мистецтво, а наука, яку ти маєш вчити, яку ми маєш любити.
Маючи оптику, я по суті є очима команди. Знаходячись зверху я бачу те, чого не бачать вони.
І по суті противник розуміє, що ти для них ворог № 1, і тоді він думає правильно. Але ми повинні змусити їх боятись кожного шороху, кожного кроку тому, що кожен їхній крок може бути останнім.
При стрільби на умовно близьких відстанях ти бачиш результат своєї роботи: останні секунди життя цієї істоти – і ти виконав свою роботу, це найважливіше.
Також твоє завдання не лише вразити ціль, знайти схованку противника, а при просуванні вперед своїх пацанів, захистити їх. Вони знають, що ти там – і ти для них ангел охоронець.
Кожен підрозділ – це об’єднання людей зі спільними думками та поглядами чи щось глибше?
Я розумію, що просто апріорі свій підрозділ – це якась певна ідея. Так само є будь-яка група спеціального призначення, там фактично всі один з одним друзі. Всі однодумці.
Це сім’я, а в сім‘ї один за всіх, всі за одного. І сім’я не обмежується тільки кров‘ю. Мій підрозділ – це моя сім’я. Просто в мене тут одна сім‘я, а там інша сім‘я.
Ти розумієш, що якщо мені товариш зараз подзвонить і скаже, що в нього якісь проблеми, я поїду до нього. Куди потрібно.
Що є важливим між вами? Всередині вашого підрозділу?
Коли є діалог – це дуже важливо. Ми багато говоримо. Всі розуміють, що потрібно говорити. Навіть якщо є спірні питання, це на якихось кілька годин. Все одно я знаю, що прикрию свого товариша.
І, звичайно, командування. От наш командир завжди старався нам щось впихнути в голову. Постійно. Топографія, інженерка, бойова підготовка, медицина. Завжди старався це зробити не тільки так, щоб ми замахались, а щоб ми зрозуміли, щоб ми були готові до цього.
Саме від командира дуже залежить, скажімо так, життя особового складу. І чи люди підуть за цим командиром. Якщо я бачу, що цей командир кончений, ну я б за ним не пішов. А довіряєш командиру ти тоді, коли він цінує життя своїх підлеглих, не хоче цими життями ризикувати.
Війна – це в голові? Де б ти не був?
Коли ти воюєш, ти чітко розумієш, що ти йдеш не тільки за себе – за свою родину, за тих, хто банально просто не може по морально-психологічним причинам або фізичним туди піти. І коли ти повертаєшся в це суспільство, тобі дуже важко. Банально просто ходити по вулиці і не очікувати, що щось прилетить. Коли сигналить машина чи я чую свист – мене завжди дьоргає.
А вже за тиждень активних обстрілів – ти просто звикаєш. Був момент, коли ми вже вийшли з Ірпеня, там все закінчилось. І якийсь товариш покликав свого іншого товариша свистом: ми всі лягли. Бо це вже в голові. Ти постійно це очікуєш. Навіть моментами важко заснути, коли тихо. А чому?.. Особливо в гарячих точках. Бо при тиші – вони просувались вперед. Ніхто не буде йти під час якогось авіаудару.
Ти пам’ятаєш перший обстріл? Як це було?
Перший раз нас обстріляли, коли ми заходили в Ірпінь. Тоді перший приліт по нам – це була 82-а міна. На мені ще було дуже багато екіпіровки. Мені було реально важко йти. Я ще так подумав, якщо нас спалять і буде приліт – буде дуже важко бігти. І тут я просто чую свист. Бачу як зпереду справа метрів 70 – просто розрив. Я просто ліг і лежу. Добре, що не по мені. А потім встали і почали бігти. Дуже сильно. Там був невеликий струмочок, після цього в мене ноги були всі мокрі: ми просто пробіглись по ньому.
З російської армії відверто насміхаються, чи справді вони такі слабкі?
Це все смішно тільки тоді, поки не помирають твої друзі. Це все перестає бути смішним, коли ти розумієш, що… Якщо ти відносишся до ворога, як до дурачка, який ненавчений, а тобі трапляється хтось справді кваліфікований. Що тоді?
Чому в них все-таки не вийшло? Як ти відвідаєш на це питання для себе?
Те, що в них не вийшло в Києві, я думаю просто через те, що ну люди, які там отримували гроші говорили: «та там всі тебе люблять, все нормально, все буде добре». Вони виключили цю ситуацію. Вони думають, що раз ми, як братські народи, то все буде, як і зі своїми. Вони звикли до свого народу відноситься – як до собак. От кинули кістку. Ти все, що їм скажеш – вони це роблять. А якщо ні, то просто задавимо їх. І вони вимкнули саме цю складову. Саме наш народ, нашу націю.
Вони вирішили застати нас в розплох, але в нас дуже багато людей, які воювали, які хотіли воювати і які воюють. На той момент, які там знаходились на ротаціях. Були ті, хто просто звільнився і сказав: «прийду тоді, коли почнеться двіжуха». Бо всі військові знали про те, що буде друга хвиля. Не могло це все тривати так довго…
Як ти оцінюєш ситуацію зараз?
Наші хлопці – красавчики. За рахунок того, ну мені так здається, що вони зрозуміли, що у них за лінією оборони немає нічого, вони просто знайшли. Знайшли якусь слабку ділянку, надавили туди, вони їх подавили. І просто почали ходити наліво, направо. І вони от, рускі, не розуміють, що робиться. Вони тікають. Вони розуміють, що на харківському їх не підспускають вперед. Вони перестали просуватись впринципі всюди, де вони могли. Вони просто перестали просуватись.
Ми спалили дуже багато їхньої техніки, ми дуже сильно їх потріпали. І вони стараються якось зберегти цю перевагу за рахунок зими. Чому зима? Окопна війна. І вони ще це люблять робити переговорами. Ми це знаємо. Тобто, окопна війна – вони заморожують цей конфлікт, але при цьому вони перегрупуються в себе ззаду. Це потрібно розуміти…
Яке ще розуміння має бути у головах військових, щоб не допустити помилку в боротьбі з ворогом?
Помилково думати, що ти найкращий і найкваліфікованіший. Коли ти думаєш: «пфф, та що мені там, я спецназ».
Помилково думати, що ти найкращий і найкваліфікованіший. Коли ти думаєш: «пфф, та що мені там, я спецназ». Артилерії, танкам – їм пофіг, хто ти. Їм взагалі плювати. Важливо, розуміти, що ти так само людина і в тебе тече кров, як і в твого ворога. Твій ворог так само боїться тебе. От і все. Ніколи не потрібно думати, що ворог дурень. Скоріше всього, якщо ти думаєш, що ворог дурень, то дурень – це ти. Бо ти не розумієш його плани.
Мотивація наших бійців. Вона про що? Це спільна ідея чи особисті причини в кожного?
В кожного є свої причини воювати. Хтось йде воювати, бо це типу чувак реально розуміє, що має бути свобода, що це його держава і тільки йому вирішувати, як тут жити, а не хтось буде заходити і казати. Хтось йде через помсту, бо загинули його друзі, родичі.
Найважливіша боротьба – вона всередині людини. Коли друзі загинули для того, щоб в цієї країни все було добре, за ідею, за сенс кращого життя, кращого для своїх сімей, кращого для всієї країни. Ти не можеш зрадити цю ідею.
