Продовжуємо розповідати історії незламних – людей, завдяки яким ми щоранку прокидаємось та живемо свої життя у різних куточках однієї великої країни.
Ренат – звичайний хлопець, який ніколи б не припустив, що йому доведеться взяти в руки зброю. Але життя розпорядилось так, що вже в березні хлопець стояв в військкоматі зі словами «можете мене відправляти куди завгодно». Батько хлопця не залишив його і тепер вони разом боронять країну в одному підрозділі.
Війна багато кого з українців зробила бійцями. Розкажи трішки про своє мирне довоєнне життя…
Саме складне питання виявилось, я вже забув яким воно було)) Як і в більшості українців воно було спокійним і саме головне мирним. Я часто проводив час з друзями, збирались грати в баскетбол та теніс, ходили в кіно. В більшості випадків це було ідеальне життя, з великими планами на ближнє майбутнє. Я б з радістю скористався можливістю повернутись абсолютно в будь-який день який був у мирний час, за жоден з них я не шкодую.
Чи вірив ти взагалі у всю цю паніку напередодні? Чи міг собі уявити?
Так, перед початком війни, ми з друзями останні дні багато обговорювали її ймовірність, і я говорив, що нажаль це станеться. Намагався продумати свої подальші дії, домовились з другом, що поїдемо в наше селище до батьків, а потім вже будемо приймати подальші рішення, а коли все почалось, ми так і зробили.
Ти вже давно мешкав в Ірпіні? Що з твоїм житлом і який був твій ранок 24 лютого?
Так, в Ірпіні я проживав близько 8 років, з моменту як вступив на навчання. Моя мрія з дитинства була потрапити саме в Ірпінь. І я обов’язково в майбутньому повернусь саме в Ірпінь.
Ми з друзями святкували отримання їх диплому, і приблизно до 3 годин ночі спілкувались про ймовірність війни. Вони скептично до цього ставились, більшість не могла повірити, що в наш час комусь може прийти в голову розпочати війну в центрі Європи. І я прокинувся вже через 2 години від дзвінка колишньої дівчини. Вона проживала в Харкові, їй було страшно, розповідала, що місто під обстрілами.
В той же час потрібно було вирішувати, що робити далі – а це їхати до батьків. Вже були великі затори, черги в магазин, люди знімали готівку, одним словом – паніка.
Через 4-5 днів, дізнався, що влучили в мій дім, пошкодили верхній поверх, і в цілому відпрацьовували по моєму району, вони просувались саме з тієї сторони міста. Потім на деякий час зв’язок з Ірпенем був втрачений. Вже після його звільнення, дізнався що у всьому будинку вилетіли вікна, але це найменше що могло трапитись, в порівнянні з багатьма іншими. 
Розкажи про своє рішення стати добровольцем і чи не пошкодував ти про це?
Звісно, це, напевне, не той досвід, який хочеш отримати в 25 років, є набагато приємніші та корисніші справи. Проте, питання захисту свого дому та близьких – це не питання вибору, в тій ситуації я не міг вчинити по іншому.
Після приїзду до батьків, як і кожен українець, я день і ніч поновлював стрічку новин, а коли побачив що відбувається в Ірпені, я спочатку шукав збір добровольців саме на Київщину, але такої можливості вже на той час не було.
Я вирішив, що піду в ЗСУ, я розумів куди я йду, які можуть бути наслідки. В перших числах березня, я поїхав у військкомат, пройшов медичну комісію. В мене запитували куди я готовий йти, і чи готовий йти в бойову частину, я відповів «куди завгодно», так на моїй військовій картці і написали.
Я розповів батькові про те, що я йду добровільно. І його вчинок був неймовірним – щоб підтримати мене, прикривати в майбутньому, мій тато пішов також служити зі мною.
Якою була реакція твоїх друзів і рідних?
Всі друзі намагались переконати мене, що цього робити не треба, я казав, що готовий і повністю усвідомлюю куди йду, і які можуть бути наслідки. Подруга майже кожного дня, намагалась переконати, щоб я не йшов та передумав, але дороги назад не було. Близьким я сказав, що мені зателефонували з військкомату, сказали з’явитись, і в мене немає іншого вибору, а так, то звісно, вони також не хотіли відпускати.
У яких гарячих точках довелося побувати? Що стало для тебе найважче під час обстрілів?
На початку ми були під Ізюмом, а зараз неподалік від Донецьку. Це різні за своїм характером бойові зони, враховуючи, що за 8 років до Донецьку стягнули всі можливі засоби вогневого ураження і будь-яких калібрів, то там відповідно більш «жаркіше».
Найважче під час обстрілів і мабуть всього цього періоду, це те, що в сусідньому окопі зі мною – мій батько. Я завжди думав про нього в першу чергу. Мені насправді було б набагато легше психологічно, якби я знав, що він в безпеці.
Також ти переживаєш за всіх бійців нашої групи, вони всі мої земляки, деяких я знаю ще з дитинства. Тому завжди своєю першочерговою ціллю, я бачив збереження життя товаришів моєї групи, я ніколи не просив їх зробити те, чого не робив разом з ними.
Це правда, що війна – в голові? Вона залишається з тобою, де б ти не знаходився?
Так, це правда. Нажаль, у багатьох українців є втрати серед близьких, друзів або знайомих, хтось втратив свій дім, або ж кожного дня очікує коли закінчиться сирена, і це не проходить безслідно. Життя кожного повністю змінилось, зараз кожен чекає на позитивні новини з фронту, на дзвінки від близьких, зараз на війні кожен громадянин в тій чи іншій мірі. Негативні моменти цього періоду дуже важко викреслити зі спогадів, якщо взагалі можливо.
Військові кажуть, що для того, щоб вести бої, головне – правильна мотивація. Як мотивують бійців ЗСУ?
Здебільшого кожен військовий вмотивований. Ми захищаємо своїх близьких, свій дім, свою країну, цього вже більш ніж достатньо. У нас немає іншого шляху.
Тут більше питання до зменшення демотивуючих факторів. Для кожного військового на фронті важливо розуміти, що він буде забезпечений найбільш необхідними речами та засобами. Що гуманітарка надходить у військові частини, а не в інтернет-магазини. Що командири приймають рішення з огляду не лише на виконання задач, а й максимального збереження особового складу.
Чи була історія на фронті, яка тебе дуже сильно розчулила/найбільше запам’яталась?
Найбільше запам’яталось, як ми надавали першу медичну допомогу пораненим. Тоді їх дуже прицільно обстріляли з міномету, та вірогідно чекали, що їм прийдуть на допомогу. Ну так і трапилось – тоді потрібно було діяти швидко. Ми почули «вихід» в нашу сторону, встигли залягти в посадці, свист був максимально гучний. Якщо чесно ми вже розуміли, що це наша фінальна, але вона впала в декількох метрах та не спрацювала. І це нереально – нібито якісь вищі сили тоді розкрили «купол» над нами.
А якщо про позитив – мій день народження, це був перший рік коли я розумів, що я не зможу його відсвяткувати з близькими, і планував викласти патронами «25» і на цьому все. Але друзі підготували дуже миле відео, де майже кожен з всіх близьких мені людей сказав слова привітання і дуже круто це оформили. Взагалі, підтримка близьких мені людей, в період моєї служби, це найбільш чутливий для мене момент. Я все життя знав: люди які є в моєму житті – це мій найбільший скарб, і їх підтримка з самого початку і по цей день – це те що я буду пам’ятати та цінувати все життя.
Чи були ситуація, коли здавалось, що ти зустрічався з смертю? І як це змінило твоє життя?
По суті вся війна це зустріч зі смертю, але як її зустрінеш саме ти? Хтось в новинах, хтось зі слів знайомих, іноді на твоїх руках. Чи особисто я був до неї близький? Були такі ситуації, в якій велику роль відіграло везіння, десь не спрацював снаряд, десь повезло з розташуванням. Після таких ситуацій по справжньому починаєш цінувати своє життя, і ті буденні та прості речі які в тебе є.
Що зробиш одразу після перемоги? Про що ти взагалі мрієш?
Однозначно зустрінусь з усіма друзями, з усіма хто підтримував, цікавився як мої справи. Якийсь час виділю просто на свої бажання, пограти в баскетбол, погуляти в Ірпені, Києву. Ми з другом обговорювали, що після Перемоги, організуємо в нашому селищі дуже круту дискотеку, впевнений що це ми також реалізуємо. Полетимо з друзями в Іспанію нарешті. В цілому повністю здійсню кожне бажання, яке виникне після Перемоги.
Мрію, як і багато українців про нашу Перемогу і щоб мої майбутні діти знали, що таке війна, лише з книжок по Історії. А як друга мрія, дуже хотів би потрапити в Штати на матч НБА своєї улюбленої команди «Бостон Селтікс», і впевнений що з часом це реалізую.
І головне – що означає українська перемога особисто для тебе?
Це буде нова сторінка, як Історії нашої країни, так і думаю, що в житті кожного. Я буду безмежно щасливий, що мої рідні в безпеці, мої брати можуть спокійно навчатись в школі, мріяти та будувати плани на своє майбутнє. Потрібно ще буде вирішити багато проблем в середині себе, в середині країни, і реалізувати потенціал який відкриється для нашої держави після перемоги. Коли ми справимось і з цими задачами, тоді і настане справжня українська Перемога.
