Воду брали із системи опалення, а їсти готували на вогнищі біля під’їзду. Війна зайшла на кожну вулицю, кожен проспект Маріуполя.
Не було жодного вцілілого будинку – директорка Донецької обласної бібліотеки для дітей розповіла нам про життя у блокадному Маріуполі та про те, як їй з родиною вдалося евакуюватися.
Ми роздали колегам трудові книжки та сховали техніку, щоб вберегти від пошкоджень
«Коли 22 лютого путін завив, що визнає днр і лнр в їх адміністративних кордонах, стало моторошно. Всі пам’ятали 2014 рік, і розуміли: подібне може статися. Та були впевнені: раптом що, нас евакуюють, а ще вірили в ЗСУ. Маріуполь – місто фортеця, але ніхто з нас не розраховував, що буде агресія таких масштабів», – каже Юлія Василенко.
24 лютого о 4:30 жінка прокинулася від перших вибухів.
«Оскільки ми прифронтова територія, то часом щось таке чули. Вибухи були десь далеченько, – загадує вона. – Я мала звичку: перед роботою дивилася ранкові випуски новин, щоб бути в курсі всього. І, звісно, увімкнувши телевізор, почула, що війна. Тривожна валізка у мене на той час уже була. Але там, в основному, документи та фотографії. Ми ж її не вперше збирали. Проте цього разу син підказав – зібрати родинні фото, бо їх ми б не відновили. Також треба було вирішити ще кілька робочих питань: роздати колегам трудові книжки, наприклад. Досвід 2014 року мали, тому деякий алгоритм уже був. Ще заховали техніку, щоб не була побита чи розграбована».
Донецька обласна бібліотека для дітей була чи не найсучаснішим закладом, такого формату, в Маріуполі. Дизайнерські рішення в інтер’єрі, найновіші фонди.
«Донеччина не мала жодної обласної бібліотеки з 2014 року. Тому було прийнято рішення зробити це в Маріуполі. Мені запропонували – я погодилася. Бібліотека мала прекрасний фонд – понад 50 тисяч книг. У нас були унікальні, сучасні, найновітніші видання з усіх жанрів: галузева література, дитяча. Ми ними пишалися. Бібліотека була на 3 адресах: на 2 були книжки, а на третій – відділ укомплектування. У перший день війни все сховали і слідкували за нашою бібліотекою поки могли. Коли полетіли вікна, колеги, які там мешкають поруч, полагодили. Деякі технічні засоби фахівці брали з собою. Але їх домівки були спалені раніше за бібліотеку. Потім в будівлю потрапив снаряд і виникла пожежа. Шансів врятувати фонди не лишалося».
Зв’язку не було з перших днів
Фактично одразу кожен куточок міста став полем битви. З перших днів війни не стало зв’язку.
«Ми не знали жодних новин про ситуацію в країні. Не знали, навіть, що відбувається навколо нас. У перші дні вірили, що все ненадовго і швидко минеться. Тоді ще працювали магазини, аптеки. Були величезні черги. Ми підкуповували продукти, але стримано. Потім не стало електрики, через добу її дали на кілька годин, і після цього вже не було. Через три доби вимкнули газ. Коли його не стало, ми заспокоювали один одного: «день два, все скінчиться». Але ставало все гірше і страшніше, – розповідає пані Юлія. – Спочатку готували їжу на вогнищі. А потім поставили саморобні мангали біля кожного під’їзду і готували на них».
Жінка каже: люди стали згуртовані, допомагали один одному.
«У нас дружній під’їзд. Ми всі опікували немічних сусідів, намагалися ділитися усім чим було. Найбільше боялися за воду. Бо її не було. Коли скінчилася питна, почали брати із системи опалення в будинку. Коли і її використали, пішли у найближчі школи і садки, зливали там. Пізніше, син ходив шукати воду, бо поряд вже не було. Це було найстрашніше. Навколо пекло і моя дитина йшла на кілька годин, тоді хотілося вмерти, тільки щоб він не йшов. Найжахливіші миті. Я його чекала і відчувала, як від вибухів здригається земля. Весь час молилася і малювала такі картинки, що нас охороняють і оберігають янголи. Тоді чомусь постійно думала про те, що Марїі в Маріуполі немає особливо місця, а місто ж названо в її ім’я».
Жінка розповідає, що з усіх сил підтримувала родину, та з кожним днем це було все важче.
«Страх. Він затьмарював усе. Це був такий тваринний страх, і я не могла нічого вдіяти з собою. Хоча намагалася не впадати у відчай. Зі мною була моя родина: матуся, син та його дівчина з мамою, які прийшли до нас пішки з іншого краю міста. Це було диво: змогли дістатися неушкодженими».
Вибухи стали постійними. Люди вже розрізняли звуки міни від ракет.
«Міни чули по свисту. Ракети та бомби по шелесту. Коли вони летіли, чувся шурхіт. Будинки гойдалися, як билинки на вітру, а потім йшли вибухи», – згадує.
Продуктів з кожним днем ставало все менше.
«Дуже хотілося звичайного свіжого хліба. Ми навіть фантазували, жартували, що було б добре піцу замовити гарячу. В нових умовах виживали як могли. Сусіди підказали, що можна робити вогнище підпалюючи санітайзери для рук. Це було порятунком. Не треба на вулицю йти, можна приміщенні нагріти води і швидку їжу приготувати. Ті ж сусіди ділилися з нами вологими серветками. Я їх економила і повернула перед від’їздом, бо в них мала дитина. Взагалі відсутність води – це жах по всіх параметрах. Під час евакуації маріупольців у кожному містечку було нескладно впізнати по чорних від сажі і кіптяви руках.
Благодійне мародерство
Коли стало важко з продуктами ЗСУ, полк «Азов» та міліція відкривали зачинені магазини, та продуктові бази і люди могли взяти продукти.
«Можна було брати, що хочеш, крім алкоголю. Його трощили. Коли вперше друг сина подзвонив і сказав, що можна прийти взяти продукти, ми відмовилися. Я казала, що це не блокадний Ленінград, не треба. Ми не будемо брати просто так нічого. Але за кілька днів вже розуміла, що це не мародерство, а спосіб вижити. Тому син теж ходив, але брав, в основному, воду. Без неї було найстрашніше залишитися. А ще без ліків. Мамі моїй треба були ліки, та і мені також. Ми мали якісь запаси, але хвилювалися, що їх не вистачить. Я – астматик і син постійно питав: скільки в тебе доз ще є, хвилювався, що почнеться приступ, а не буде ліків. Був такий парадокс: гроші були, а купити за них не могли нічого, – продовжує Юлія. – Ми розуміли: ніхто не приїде, щоб не трапилося. Це було жахом. Найбільше хвилювалася, щоб моя матуся це витримала. Бо дивитися, як люди лежать мертві на вулиці, чи присипані просто землею – було боляче. Це люди, які прожили достойне життя і їх нема кому чи нема як поховати. Не могла уявити, що у нас час може бути такий сценарій».
«Нас врятували мої колеги і диво»
Виїхати було людям дуже важко: зв’язку нема, тому ніхто не знав про транспорт, навіть якщо він і був. Днр-івці, які на той час вже зайняли частину міста розказували маріупольцям, що всі обласні центри в облозі і тікати нікуди.
«Та було нестерпне бажання їхати. Багато хто виходив з міста пішки на свій страх та ризик. Бачили на власні очі розстріляні танками машини, та загиблих, які там лежали тижнями. Ми не мали можливості вийти пішки – моя мама не дійшла б», – каже Юлія Василенко. – Допомогло диво: у сусідньому під’їзді чоловік мав генератор. Він його заправляв, і заряджав телефони. І нам підказали, що можна зловити мережу з даху. Коли вийшли на зв’язок, зрозуміли, що мене та колег розшукували бібліотекарі, директори цих закладів з інших міст. Моє керівництво з Краматорська нас шукало. Ми почали шукати як виїхати».
Варіанти було знайти фактично не можливо. Люди кілька днів виходили з валізами, чекаючи водія, а він не приїжджав.
«Було багато аферистів, які обіцяли, але не їхали. Допомогла близька подруга, хрещена сина. Вона має знайомого з Мангуша, який, після першого дзвінка приїхав за нами на свій страх та ризик. Ми покидали всі речі, взяли кішку і поїхали. Дорога була нескінченною. 20 кілометрів їхали кілька годин. Нас спиняли на блокпостах. На одному навіть не хотіли випускати, бо не було довіреності на машину. Я плакала і благала нас пропустити, казала, що це мій брат і він нас рятує. Відпустили. Потім машина дорогою почала диміти. Але ми виїхали і я вдячна людям, які нас врятували. В Мангуші нас дуже тепло зустріли колеги: ми приїхали вже була нагріта вода, чекав теплий обід. 5 днів набиралися сил, а тоді рушили далі. Наступна зупинка була Бердянськ. Там теж побули кілька днів і знову рушили ще далі. Постійно пропадав зв’язок і це ускладнювали координацію. Звідти ми поїхали на Запоріжжя. Зараз ми у відносній безпеці. Я хочу подякувати усім людям, завдяки яким ми змогли виїхати, які давали нам прихисток», – сказала пані Юлія.
