Україна, на жаль, є однією із найбільш вразливих до довкіллєвих загроз країн Європи. Ми живемо в умовах війни, яка вже завдала довкіллю катастрофічної шкоди: тисячі гектарів забруднених земель, знищення природоохоронних територій, заміновані ліси, забруднені річки, зруйнована інфраструктура моніторингу та контролю. Зростають ризики для життя мільйонів громадян.
У такій ситуації держава має не зменшувати екологічну інституційну спроможність, а посилювати її. Проте стало відомо про плани створити «Міністерство ресурсів», в яке мають бути інтегровані Мінекономіки, Мінагрополітики та Міндовкілля. Цей намір — інституційна катастрофа для довкілля, національної безпеки та стратегічного курсу держави на європейську інтеграцію.
Міндовкілля — не «ресурсне відомство». Це — ключовий державний орган, що має бути незалежним регулятором, контролером, представником інтересів довкілля та громадського здоров’я. Інтеграція цього міністерства у структуру, яка одночасно відповідає за економіку, аграрну політику та охорону довкілля, означає нівелювання екологічних пріоритетів та постійний конфлікт інтересів у самому центрі прийняття рішень.
Чому це рішення — крок назад?
- Питання якості довкілля — це питання національної безпеки. В умовах війни та повоєнного відновлення Україна має інтегрувати екологічну політику в усі сфери державного управління, що також є вимогою національного і європейського законодавства. Для цього потрібне сильне, незалежне, фахове міністерство із належною інституційною спроможністю.
- Наша країна зазнала безпрецедентної шкоди довкіллю внаслідок війни. За даними Міністра захисту довкілля та природних ресурсів України, станом на 11.07.2025 року вже зафіксовано понад 9000 кейсів руйнування довкілля через дії рф, майже 23% загальної території України все ще заміновано, а потреби на відновлення оцінюються у майже 11 мільярдів доларів. Такі виклики вимагають не скорочення, а посилення екологічних інституцій, гарантій їхньої сталості.
- Україна зобов’язалася прийняти і впровадити екологічне законодавство ЄС. Оселищна та Пташина директиви, Водна рамкова директива, регулювання промислових викидів, поводження з відходами, протидія зміні клімату, тощо — усе це потребує чіткого екологічного управління.
- Захист довкілля не можна підпорядковувати органам чи структурам, пріоритетом яких є розвиток економіки чи агросектору, оскільки у такій конфігурації на практиці пріоритет завжди надається економічній доцільності, а не збереженню природи. У результаті, питання довкілля системно переміщуються на другий план. Водночас аналіз законодавства ЄС показує: система захисту довкілля має бути рівноцінною економічному сектору в структурі державного управління і не може бути послаблена чи спрощена шляхом дерегуляції.
- Окреме довкіллєве міністерство покликане не лише займатися захистом природи, а й виступати гарантом конституційного права громадян на безпечне довкілля. Це право, передбачене статтями 16, 50 Конституції України, не може бути скасоване в угоду «оптимізації» чи управлінському популізму.
- Довіра міжнародних партнерів та донорів. У період повоєнного відновлення міжнародна допомога залежить від прозорості, фаховості та підзвітності інституцій. Злиття Міндовкілля з іншими відомствами може підірвати цю довіру та поставити під сумнів ефективність екологічної політики.
- Невдалий попередній досвід об’єднання Мінприроди з Міненергетики, внаслідок чого сфера збереження довкілля була відкинута назад у проведенні довкіллєвих реформ на 9 місяців.
Особливу тривогу викликає перспектива розгляду природних ресурсів крізь призму виключно економічної чи аграрної доцільності. Поєднання управління такими ресурсами з економічними або аграрними інтересами може призвести до втрати контролю за їхнім збереженням. У таких умовах природоохоронні питання ризикують поступатись пріоритетам прибутку та виробництва. За таких умов, природні ресурси починають розглядатися як інструмент для досягнення економічних цілей, що суперечить самій суті охорони довкілля.
Окрім того, пропонований підхід не узгоджується із практикою країн Європейського Союзу. Станом на 2025 рік, 12 з 27 країн Європейського Союзу мають окремі міністерства, відповідальні за охорону довкілля. Це Болгарія, Естонія, Італія, Литва, Німеччина, Польща, Румунія, Словаччина, Словенія, Фінляндія, Чехія та Швеція. В Естонії, Польщі та Швеції, до повноважень цих міністерств також належать питання клімату, енергетики або підприємництва, однак екологічна політика при цьому залишається самостійною, пріоритетною і не втрачає ваги. У цих державах поєднання довкілля з енергетикою чи іншими галузями здійснене переважно в межах кліматичної політики. При цьому екологічні повноваження не тільки не скорочуються, а навпаки інтегруються в інші сфери з метою їх екологізації.
Ще 15 країн мають міністерства, де довкілля поєднане з іншими напрямами: сталим розвитком, зміною клімату, енергетикою, просторовим плануванням, транспортом або навіть сільським господарством. Водночас аналіз функцій і політичних програм цих органів свідчить, що екологічна складова залишається наскрізною та пріоритетною. Йдеться, зокрема, про Австрію, Бельгію, Данію, Ірландію, Іспанію, Кіпр, Латвію, Люксембург, Мальту, Нідерланди, Португалію, Францію, Хорватію, Грецію.
Єдиною країною ЄС, де довкілля поєднане із сільським господарством з чітким пріоритетом на користь сільського господарства, є Угорщина.
На підставі викладеного, ми, представники громадянського суспільства, екологічні організації, наукова спільнота та всі небайдужі громадяни України, вимагаємо від Кабінету Міністрів України:
- Відмовитися від планів ліквідації Міністерства захисту довкілля та природних ресурсів України.
- Забезпечити інституційну незалежність Міністерства захисту довкілля та природних ресурсів України, гарантувавши його повноцінну участь у відновленні держави та імплементації міжнародних зобов’язань; належним чином фінансувати участь уповноважених Focal Points.
Також звертаємось до Президента України, як гаранта конституційних прав, із закликом публічно підтримати збереження окремого Міністерства захисту довкілля та природних ресурсів України, як критично важливої інституції на шляху України до ЄС та майбутнього сталого розвитку.
Природа не має політичної орієнтації, соціального статусу чи військового рангу. Вона є основою нашого життя. Той, хто ігнорує її захист, ставить під загрозу майбутнє власне, своїх дітей та нашої країни.
