24 лютого вона прокинулася від слів чоловіка: «Війна. Вибухи по всій Україні». Далі все було, як у тумані…
Юлія Сміян з міста Тростянець, що на Сумщині, побачила ворожі танки у своєму місті ще у перший день війни.
«24 лютого – день, який неможливо забути. Пам’ятаю, як вранці мене розбудив чоловік і сказав, що по всій Україні вибухи. І вже горить сусіднє місто, що за 25 км від нас, – згадує жінка. – Взявши до рук телефон, я побачила три пропущених виклика від мами. Набрала її. Вона стурбованим, тремтячим голосом сказала: «Доню, почалась війна».
Далі все було, як у тумані. Юлія разом чоловіком та двома дітьми: 17-річним сином та 10-річною донькою почали збирати валізи.
«Розбудила дітей. Почала збирати якісь речі в валізу. У місто вже колонами зайшли ворожі танки. Їх було дуже багато. Гул від техніки чуло все місто. Українських військових не було. Через місто ворожа техніка йшла на Суми та Охтирку. Стрілянини не було».
24 лютого ввечері уся родина виїхала з міста в село за 25 км до дідуся.
«Тут нам було спокійніше. Постріли, вибухи ми чули лише десь віддалено. Бої точилися на трасах навколо Тростянця. Але десь за тиждень міст, який сполучав наше місто з Охтиркою, було підірвано. Російські військові не мали змоги дістатись сусіднього міста. Весь Тростянець переповнений ворожою технікою та військовими. Місто було окупованим, – розповідає вона. – Вони були всюди: поселилися в приміщеннях міської ради, поліції. Виганяли з будинків місцевих і селилися в них. Почали мародерити у магазинах, супермаркетах, спочатку продуктових, потім витягували одяг, побутову техніку та інше».
Далі окупанти розбрелись по навколишнім селам.
«Коївся жах. Люди боялись виходити з домівок. Мирних жителів забирали з дворів, розстрілювали на дорогах, катували. Села та місто обстрілювали зі всієї зброї та техніки, яку тільки мали… Гатили по всьому. Руйнували будинки з мирними мешканцями. Також на дахах працювали снайпери. Вбиті люди лежали просто на дорогах. Їх не дозволяли забирати та ховати. Окупанти ходили по оселях, забирали телефони, нищили телевізори, комп’ютери, ноутбуки».
Родина Юлії жила в селі три тижні без світла, води, засобів зв’язку.
«Запаси їжі закінчувались. Діти ночували в коридорі у кутку, прямо на полу, бо так було безпечніше. Вночі ми майже зовсім не спали. При обстрілах торохкотіли вікна, здригалася земля. Ми лягали на підлогу. Я прихилялася до доньки та сина, щоб у випадку влучання в будинок, прикрити собою дітей. Від звуків літаючих над будинком винищувачів, моя донька тремтіла і, прикриваючи голівку руками, просила в Бога пробачити її. Моя 10-річна дитина просила пробачення! За що? Бо просто хотіла жити. Донька взагалі дуже важко переживала. Постійно молилась, просила допомоги в Бога. Було дуже страшно. Обстріли села посилювались. Ми з дітьми ховалися в холодному підвалі».
Коли ворожі снаряди почали влучати в сусідські господарства, родина зрозуміла: треба тікати.
«Виїжджати кудись далеко, можливо за кордон. Але як? Навколо були ворожі блок пости. Автівки з людьми розстрілювали або забирали. З міста іноді були “зелені коридори”. Люди мали можливість в певний час на своєму транспорті виїхати з окупованого міста. Але цих коридорів не було з сіл. Ми розуміли, щоб виїхати, нам потрібно дістатись до міста. Тому, зібравши речі, зважились піти пішки. Ми мали пройти 25 кілометрів з дітьми. Було холодно та мокро. Лунали постріли. Йшли та увесь час оглядались, намагалися бути непоміченими. Талий сніг в перемішку з брудною кашею. Дороги перебиті технікою. Досі не розумію, де моя дитина взяла ті сили, щоб пішки пройти 25 км. неймовірно важкої дороги», – розповідає жінка.
Коли родина доходила до міста, їх наздогнала багаточисельна колона танків та іншої військової техніки.
«Я їх бачила і ще здаля витягла з валізи свою білу футболку, порвала її на шматки та пов’язала дітям на руки пов’язки. Ми стояли обабіч дороги розгублені та налякані. Колона наближалась. На мить гайнула думка, що треба сховатися, перечекати в кущах. Але все ж розуміла, що нас вже помітили російські військові і якщо ми почнемо тікати, то нас просто постріляють. Ми стояли. Доня плакала і міцно тримала мене за руку. Тоді якраз перша військова машина під’їхала і зупинилася прямо біля нас. Я мовчки молила Бога, аби не чіпали дітей. З машини вийшов російський офіцер з автоматом. Чоловік років 50 наблизився до мене і запитав, куди і звідки йдемо. Я відповіла, що йдемо додому. Він навіть запропонував нам чимось допомогти. Мабуть зглянувся на сльози дитини, я відмовилась, сказала, що нам нічого не треба, тільки не чіпайте нас».
Він сів в машину і колона рушила далі.
«Вона була довжелезна. З кожного танку, чи машини на нас були направлені дула автоматів. Вони всі були так близько до нас. Що я навіть встигала їх роздивлятися. Всі були молоді. Років до 25, не більше. Дехто з них опускав погляд до низу. А інші з підлою посмішкою заглядали нам в очі».
Колона поїхала. У голові у Юлії був туман. Ноги боліли від утоми.
«Донька ледве тягла ніжки по мокрій дорозі. Ми йшли додому майже 6 годин. Присісти десь, відпочити не було можливості. Входили в місто кущами та хащами, аби не бути поміченими. Встигли до комендантської години. В хаті було морозно і темно. Їжі майже не було. Її залишали дітям. В місті свистіли кулі, вибухали снаряди, палали будинки. Пожежі не гасили. Цього не дозволяли окупанти», – розповідає вона.
Знову на родину «чекали» холодний підвал, молитви безсонними ночами та плач дітей.
«Так ми прожили вдома ще майже тиждень в очікуванні «зеленого коридору». Вже навіть зневірилися в тому, що взагалі зможемо вибратися з окупації. Але доля подарувала нам його – останній «зелений коридор» з нашого міста. Ним ми й вибралися. Небайдужі люди дали свій автомобіль, аби ми могли вивезти дітей. Чоловік сів за кермо чужого буса і ми поїхали довжелезною колоною з машин та автобусів. Знали: попереду чекають ворожі блок пости з перевірками. Але навіть уявити не могли, що їх буде вісім. На кожному щось перевіряли, забирали аптечки, телефони, у декого кошти або золоті прикраси. Ми бачили горезвісних «кадирівців», «диких» бурятів, які злобно дивувались нашій цивілізації. На блок постах чоловіків змушували роздягатися і ретельно їх обшукували, поводилися агресивно».
В родини забрали аптечку та у донечки телефон.
«На нього дитина самостійно два роки збирала кошти. Гроші я змогла сховати. А ось за телефон було дуже шкода. Для дитини це стало ще одним стресом».
До Івано-Франківська родина добиралася дві доби. У Полтаві з автомобіля пересіли на потяг до Львова, а звідти вже – до Івано-Франківська.
«Приїхали змучені і голодні. Знайшли тимчасовий прихисток у місцевому ліцеї. Потім зустріли чуйних людей, які допомогли знайти житло. Зараз винаймаємо квартиру, де проживаю я та мої діти. Оговтуємося. Полюбили нове місце. Донька відвідує психолога. І мріє про новий телефон. Його купимо обов’язково, після перемоги. Головне, що життя продовжується. А все інше повернемо і відбудуємо».
