Євроінтеграція: вимір культури

У багатьох євроінтеграція асоціюється з блискучими вікнами сучасних будівель різних відомств  ЄС у Брюсселі, довгими аналітичними текстами на шпальтах медіа у рубриках «політика», «економіка», «реформи».  Зі змінами, які у фіналі мають поліпшити якість життя українців. Та де ж тут, власне, місце для культури?

Погляньмо на питання інтеграції до ЄС трохи ширше. Йдеться про комплексний процес, метою якого є створення економічної, соціально-політичної та культурної єдності між європейськими державами. Щоб перетворити економічний союз на політичний, держави-члени такого союзу повинні бути культурно інтегрованими, не втрачаючи власної ідентичності. У Європейському Союзі інтеграція є постійним процесом, і її еволюція має різні рівні розвитку: є галузі, в яких вона просувається доволі швидко (наприклад, економічний і валютний союз), або знаходиться у розвитку (як-от соціальні питання). Є й такі,  що здебільшого зазнають критики (наприклад, європейське громадянство).

Крім того, європейську інтеграцію можна визначити також як процес, що зближує різні культури на європейському континенті, зокрема і через розширення — включення нових держав-членів, а також завдяки політиці сусідства. Стаття 167 Договору про функціонування Європейського Союзу містить детальний опис його дій у сфері культури:

• ЄС повинен сприяти розквіту культур держав-членів, поважаючи їх національне та регіональне різноманіття та висуваючи на перший план спільну культурну спадщину.
• Дії ЄС мають заохочувати співпрацю між державами-членами, підтримувати та доповнювати їхні дії щодо покращення знань та поширення культури та історії європейських народів; збереження та охорони культурної спадщини європейського значення; сприяння некомерційним культурним обмінам, мистецькій і літературній творчості, включно з  аудіовізуальним сектором.

Для українського вуха все це поки звучить переважно теоретично і трохи фантастично. Особливо беручи до уваги реальні й дуже складні проблеми, яких через розв’язану росією війну зазнає наш культурний сектор. А тим паче люди, завдяки яким ця культура живе і реалізується.  Сьогодні українська культура і культурні діячі у широкому значенні  є мішенями цілеспрямованих російських атак. Але без цього нинішній український спротив ворогові був би стократ слабший.  Наша війна вкотре засвідчує: культура — це не галузь розваг чи послуг, без культури неможлива жодна державність.

Та повернімося трохи назад, до розмови про євроінтеграцію як комплексний процес. Культура тут не виняток. Найочевидніший прояв таких змін матиме видимий і цілком матеріальний вимір, бо йдеться про гроші. Членство в ЄС може призвести до збільшення можливостей фінансування культурних проєктів та ініціатив у нашій країні.

Європейський Союз має спеціальний бюджет на культурні програми, доступний для  країн-членів. Це може призвести до збільшення інвестицій у сектор української культури та  мистецтва. Нагадаю, що своєрідний культурний бум в Україні відбувся за останнього десятиліття саме завдяки тому, що видатки на потреби культури відчутно збільшилися. І тут знову повернуся до тези про те, що розвиток без реально вкладених ресурсів не відбувається. Наприклад, явище, яке вже встигли охрестити “Новою хвилею українського кіно”, постало завдяки багатьом складовим, зокрема нехай скромному, але таки відчутному потоку грошей, доступ до яких отримала наша кіногалузь на певний період.

Очевидно, що можливості отримання фінансування з фондів Євросоюзу на культурні видатки має потягнути за собою зміну ставлення до використання цих грошей в самій Україні. Тому наступним важливим кроком має стати створення механізмів фінансового аудиту у галузі культури. Має змінитися перед усім внутрішня настанова: культура має навчитися реалістично ставитися до грошей, а не відхрещуватися, мовляв, “це ж не про високе йдеться”. Нагадаю, що культура голодна, не самодостатня, позбавлена голосу —  типова радянська ситуація. Культура, що має доступ до джерел фінансування, різного роду інвестицій, можливість для певних своїх царин заробляти гроші та брати участь в конкуренції та обміні — сучасні реалії в країнах ЄС.

Другим помітним ефектом від євроінтеграції може стати гармонізація культурної політики. Річ у тім, що членство в ЄС вимагає від країн-членів дотримання певних правил і норм, зокрема і таких, що стосуються культури. Власне, країни-члени повинні дотримуватися норм ЄС щодо культурного різноманіття, інтелектуальної власності та захисту культурної спадщини. В сьогоднішній Україні розробка чітких культурних політик — досі питання майбутнього і тих необхідних змін мислення і практик, необхідних для поліпшення загального рівня якості життя у нашій країні.

Простий приклад: не зовсім логічно багато і голосно говорити про євроінтеграцію і паралельно з цим зводити умовні висотку чи ТРЦ у буферній зоні об’єктів культурної спадщини ЮНЕСКО.  Зміна наративу — це добра річ, але вона є пустопорожньою, якщо не відбувається зміни практик.  Власне, за умови, що Україна стане частиною Євросоюзу, такого ніхто і не дозволить. ЄС може чинити тиск на країни-члени, щоб вони впроваджували певну політику, наприклад, пов’язану із захистом культурної спадщини чи просуванням культурного різноманіття, авторським правом чи інтелектуальною власністю. Євроінтеграція — це вступ до спільноти, що вже має сформовану внутрішню угоду про норми поведінки членів. Аби стати справжнім членом цієї спільноти, ці норми треба буде визнати та імплементувати як власні.

Ще одним важливим ефектом євроінтеграції для української культури й тих, хто її творить, стане поглиблення доступу до культурного обміну. Мова про важливе для України ширше долучення до форм культурних фестивалів, мистецької співпраці та інших ініціатив, які сприяють обміну ідеями та культурними практиками. Нам треба долучатися до глобальніших культурних спільнот, і не лише з метою навчання, розширення професійного кругозору, доступу до експертів. Україні, попри всі проблеми й перепони, є що сказати й показати європейським колегам. Євроінтеграція має інструменти, аби цьому українському голосу звучати голосніше, а українському досвіду бути донесеним до ширшого кола реципієнтів у фахових спільнотах.

Культура країн Європи вже давно не живе суто у великих метрополіях, чи то пак столицях та великих містах. Доволі багато зусиль Євросоюз докладає до того, щоб промотувати культуру на місцях, тим самим посилюючи спроможність і силу тамтешніх громад. Однією з цікавих ініціатив, які спрямовані у таке русло, і про яку в Україні хоч трохи відомо, є культурні столиці ЄС, які щороку змінюються, і яких може бути одразу декілька. Як і у нас, в різних країнах-членах ЄС є достатньо невеликих, але вельми цікавих з точки зору тамтешнього культурно-історичного наповнення міст. Культура у цьому випадку служить драйвером їхнього  розвитку, який відчуває і місцеве населення у вимірах прибутків, а не тільки символів.

Вище багато йшлося про перспективи й можливості, які колись можуть реалізуватися і справдитися, а проблеми, і то вельми серйозні, як-от подолання збитків, завданих сфері української культури війною, яку розв’язала Росія, ми маємо вже і тепер. На жаль, жодна євроінтеграція не може повернути найцінніше — наших загиблих. Творців і носіїв української культури. Але країни-члени ЄС цілком можуть стати партнерами у справі збереження української культури та її надбань натепер, та майбутньої відбудови.

Процес євроінтеграції загалом може допомогти  українцям  зрозуміти, що культура є стратегічним чинником  для розвитку і безпечного майбутнього держави. Наш ворог цю роль давно усвідомив. Час, нарешті, і нам.

Ганна Трегуб,

журналістка проєкту Євроскоп