« У лікарні ми познайомилися з хлопцем, в якого дружина загинула під час одного із обстрілів. Вона просто закрила собою дитя. Я б збожеволів від такого, якщо чесно. Ми йому пропонували їхати з нами, але він не захотів».
Це четверта «евакуаційна історія» про те, як люди змогли вирватися із заблокованого Маріуполя.
Олег Ворожцов, разом з дружиною, 3-річним сином та 5-місячною донькою три тижні провів під обстрілами…
«Ми не вірили у повномасштабну війну, але тривожні валізки, про всяк випадок, зібрали ще за кілька тижнів: документи, гроші, деякі речі, – Вадим спілкується тримаючи на руках донечку. Поряд з сином грається його дружина. – Вони стояли собі, а ми жили далі. Продуктами не запасалися, бо знаю деякі і продукти наперед купували».
24 лютого він прокинувся в 5.30 від повідомлення свого директора «Почалася війна».
«Шеф писав: «Збирайте речі та їдьте хто може». На мені була робоча машина, і він дозволив брати її. Зібрали дітей і просто переїхали в інший район, у приватний сектор, до батьків. Ми жили на мікрорайоні Східному, там поруч біля нас блокпост і далі все, поле. Тому перебралися у інший бік, але в той день туди прилетіли ракети. Потім сипали гради. Ми 3-4 рази заскакували в підвал, після цього забрали маму і поїхали на правий берег до друзів. Там ми були до 15 березня».
Чоловік згадує: до 28 лютого у них був зв’язок, електроенергія, газ і вода.
«На початку березня вимкнули електрику. Далі пропав зв’язок. Газ мали ще з тиждень. Тому було ще більш-менш. Ходили щоправда в трьох одежинах, вкривалися всіма ковдрами. Вдень топили в літній кухні. Там на дровах і їсти варили. Це при тому, що більшість маріупольців готували на вогнищах просто неба. Воду ми брали у джерелі, яке знаходилося у 5 хвилинах пішки. Тому мали ще хороші умови».
Згадує, що містяни змушені були мародерити, бо нічого неможливо було придбати, хоч гроші люди мали.
«Ми і самі мародерили, якщо чесно. Ніколи не думав, що таке буде, але тепер маю цей факт у власній біографії… Але чи хотів? Довелося. Дітей треба годувати дружина – годуюча мама. До того ж нас у будинку було 12 людей, тому їжа треба була. Слава Богу, велику частину купували – три мішки картоплі, м’ясо. Було холодно і це щастя, бо продукти зберігалися прекрасно. Вночі мороз стояв до 10 градусів», – каже.
9 березня Вадим з друзями виїхали в місто, щоб дізнатися ситуацію.
«Бо ж ми сиділи в будинку і, як кажуть, не рухалися. Тільки бачили: то в один бік міста прилетіло, то в інший. Тому виїхали по новини. Під’їхали в центр до офісу Київстару. Там був зв’язок і люди збиралися, щоб телефонувати рідним. Я додзвонився своїй сестрі, яка виїхала в Мангуш. Під час евакуації їх накрило градами, але вони вижили», – розповідає.
«У той же день поїхали забрали бабусю і дідуся з підвалу їх будинку, почали шукати бомбосховище, бо вже і наш район мінами закидали. Всі укриття на той момент вже були переповненні. Ніхто не брав всіх. Дозволяли лише нам з малими дітьми. Ми повернулися в будинок. Подумали, що по підвалах є ризик, що діти захворіють. 10 березня повернулися друзі, які їздили на квартиру на добу. Але там почали обстрілювати після 9 березня, щодня мінімум 10 авіаударів, – розказує чоловік. – Наш будинок був з видом на завод Ілліча, туди постійно падали бомби, снаряди. Той район взагалі стирали з лиця землі».
Вадим разом з друзями дізналися, що на заправках можна взяти пального.
«Нам сказали, що мародерять заправки і ми поїхали. Набрали три каністри і поставили про запас. Так робили всі, бо купити неможливо щось. Я свою машину заправив ще 24 лютого бензином, на ньому ми і виїхали, бо купити вже було не реально, від слова зовсім».
Компанія із 12 чоловік намагалася якось налаштувати побут в існуючих умовах.
«Ми продовжували залишатися у будинку. Щодня молилися, готували. Місто бомбили. Дружина уночі вибігала в коридор і сідала біля дитини, а я вже навіть не вставав. Чесно, втомився. Думав прилетить, то прилетить. Сильний обстріл був 12 березня вдень. Дві міни попали в город, будинок зрешетило, вікна вибило. Ми все полагодили, як могли, прибрали. Наступного дня прилетіла міна в літній туалет, його розірвало на шматки. 14 березня був День народження у мене. І було тихо».
Наступного дня обстріли почалися із самого ранку.
«Ми були в коридорчику. Всі, окрім власника. Він побіг на 2 поверх, як тільки спустився і став у дверному прорізі, в цей час в дім прилетіло… Його збило вибуховою хвилею і накрило. Отримав відкриту черепно-мозкову травму, з такими мало шансів небагато у мирний час, що вже казати про війну…. Ми його поклали на двері, повезли в лікарню швидкої допомоги. Але врятувати не вдалося. Решта людей були цілими. Тільки приїхали з лікарні, побачили, що сусідці уламками розрізало ногу, ми її теж відвезли. Коли повернулися, я позбирав речі: документи, старі пледи, підгузки. Все діставав з-під уламків. У лікарню поїхали у чому були. Там я спитав у лікаря чи можна лишитися у підвалі на ніч. Нас залишили. Цього ж дня він казав, що люди організовувалися кілька годин тому у колони і виїхали. Офіційних коридорів не було, але люди виїжджали вздовж моря».
Тут ніч родина заночувала у підвалі лікарні швидкої допомоги.
«Підвал був вщент забитий. Нас поселили в дитячу, вона була найтепліша у підвалі. Там вже була сім’я: мати та 7 дітей. Вони прибігли босі, бо в їх будинок падали міни. Також познайомилися з хлопцем, в якого дружина закрила собою дитину і сама загинула. Я б збожеволів від цього якщо чесно, на його місці. Ми йому пропонували їхати з нами, але він не захотів… у порівнянні з іншими ми легко відбулися, чесно, – згадує Вадим. – Зранку я пішов нагору до головлікаря: він їздив на оперативку і мав інформацію від штабу. І він сказав збирайте речі, і їдьте хто може. Місто тримає лише наш «Азов», влади на місці немає».
Оскільки увечері, кілька дівчат просилися з нами евакуйовуватися, то я підійшов до них. До речі, серед них була одна породілля з пологового, який обстріляли напередодні окупанти.
«Ми сіли у дві машини. Водії: я і мама. Загалом 5 дітей і 7 дорослих. Почали виїжджати, і попереду були танки, але машина бачив переїхала і я собі подумав, що можна… Почав рух, і одразу по авто, як мілка галmка. Зрозумів, обстрілюють. Вивернув кермо вправо на узбіччя, щоб розвернутися. Тиснув на газ, а машина не їде… Я зрозумів що вона пробита. Ми на нейтралці скотилися 1,5 км вниз. Мама за мною розвернулася, її не обстрілювали. Може побачили що напис «діти». Коли машина зупинилися, я пересадив дітей та дівчат. Сам думав лишатися, але мама стала кричати, що не поїде тоді. Сів біля керма. Точне пересування вулицями не пам’ятаю».
Маріуполець згадує: біля Драмтеатру було багато народу. Люди просилися у машину попри те, що бачили: місць нема.
«Ми поїхали в сторону моря по узбережжю. Місто – просто жах все розстріляно, немає живого місця на Маріуполі, все чорне обвуглена, дірки кругом….. пекло…»
Коли під’їхали до першого блокпосту черга була з 1000 машин. І це щоб заїхати в Мангуш. На виїзді – черговий блокпост.
«Там ми зустріли людей у колоні, які погодували дітей, нас напоїли чаєм. Ми з ними домовилося їхати в одній колоні до Запоріжжя. Попросили, щоб взяли з нашої машини кілька людей, бо авто б не витримало чисто технічно. До Дмитрівки доїхали, там нас зустрів голова. І хоч ці пункти зараз непідконтрольні Україні, та місцеві гуртом допомагають тим, хто виїжджає з Маріуполя. Ми там заночували, зранку до колони ще машини приєдналися. Поїхали на Токмак. Нам казали: будьте обережні, узбіччя заміновані. І це не жарти. Дівчина якась стала в туалет і підірвалася на міні. Дуже страшно».
У Токмаці їх попросили зняти тонування, бо на наступних постах були чеченці, а вони у тонованих авто розбивали вікна.
«Я повіддирав, як міг. Потім нам порадили не їхати прямою дорогою на Запоріжжя, бо небезпечно, ідуть бої. Ми ризикнули, летіли 120 -130 км. Бачили багато ворожої техніки. Дісталися Василівки, а звідти – на Камянське. Там був підірваний міст. Об’їзд через частково розміноване поле. Їхати треба було виключно по одній ділянці. За день до нас дівчата звернули, то ми вже бачили лише обвуглену машину. Довго стояли в тянучці. Це сіра зона, і там обстріли. Дуже хвилювалися, але, Слава Богу, ми їхали в тиші. Бо сестра їхала наступного дня, то над ними літало. Тому всі їдуть на пощастить-не пощастить. Але в Маріуполі залишатися ще гірше».
У Запоріжжі родину зустріли друзі.
«Дуже вдячний своєму другу Андрію. Він допоміг і фізично, і матеріально. Звідти вони поїхали на Дніпро. Нас поселили в готелі Бартоломей, його власники безкоштовно селять і годують переселенців. Там ми перепочили, взяли трохи гуманітарної допомоги, бо ж виїхали в чому були. Сину стало вночі погано: температура, піднявся ацетон. Чи отруївся, чи стрес, не знаємо. Швидку не змогли викликати, то відпоювали. Зранку поїхали до лікарів, там нам виписали лікування і волонтери все допомогли купити. Пакет привезли з ліками і віддали прямо в руки. Дуже дякуємо усім. Хочу сказати, що у Дніпрі волонтерський рух дуже потужний – все роблять миттєво. Зараз нам дуже багато людей допомагає і друзів, і знайомих, і просто небайдужих».
