Китай і членство України в НАТО
Моя нещодавня адвокаційна поїздка до Вашингтону підтвердила, що саміт НАТО у липні 2024 року поки не є пріоритетною темою для американських урядовців. Її не обговорюють навіть на рівні пропозицій експертів, — наприклад, щодо проміжного етапу членства України, коли ст. 5 Вашингтонського договору про колективну оборону буде застосовуватися лише до території, яку контролює Київ. Усе частіше можна почути, що прийняття нашої країни в НАТО залежатиме від політичної ситуації в США, перебігу президентської кампанії (чи буде це вигідно президенту Байдену, чи ні), геополітичного розкладу сил, єдності в Альянсі, стану справ на полі бою, в рф і навіть спроб мирного врегулювання війни. Врешті, запрошення України може стати предметом торгів…
Ще менше говорять про фактор Китаю в цьому процесі. Після зустрічі Байдена і Сі в Сан-Франциско та демонстративно вдаваного потепління відносин між суперниками останній теж може долучитися до шантажу Заходу і в різний спосіб блокувати наш рух до членства.
Чи впливатиме Китай на рішення НАТО щодо України на саміті у Вашингтоні або пізніше — на подальших етапах набуття членства?
Нещодавно на одній нараді експерт, наближений до МЗС, сказав, що Китай не блокуватиме вступ України в ЄС, бо це не суперечить його економічним планам. Зовсім інша річ — НАТО. Пекін категорично проти нашого членства в Альянсі, бо одного дня Україна може воювати проти Китаю на боці США. А унікальний досвід ЗСУ додасть нам ваги та інструментів впливу, про що вже писали експерти.
У рішеннях останніх самітів НАТО від Лондона-2019 простежується сприйняття рф як загрози, а Китаю — як виклику. Зокрема, у статті 23 комюніке Вільнюського саміту НАТО вказано: “Задекларовані амбіції і політика примусу Китайської Народної Республіки (КНР) кидають виклик нашим інтересам, безпеці і цінностям. КНР спирається на широке коло політичних, економічних і військових інструментів для збільшення глобального впливу і могутності, залишаючись непрозорою щодо своєї стратегії, намірів і нарощування військової потужності. Держави-члени Альянсу є об’єктом зловмисних гібридних і кібероперацій КНР, її конфронтаційної риторики і дезінформації, які шкодять безпеці Альянсу. КНР прагне контролювати ключові технологічні і промислові галузі, критичну інфраструктуру, стратегічні матеріали і ланцюги постачання. Вона використовує економічні важелі для створення стратегічних залежностей і посилення свого впливу. КНР прагне підірвати заснований на правилах міжнародний порядок, зокрема у космічній, кібернетичній і морській сферах”.
Тож Китай буде природно протидіяти НАТО й залученню до нього нових членів, оскільки вважає його інструментом проєктування регіонального впливу США.
Сам Китай ніколи не приховував амбіцій глобального домінування. Ще Збігнєв Бжезінський у книзі “Велика шахівниця” писав: “Завдяки історії та географії китайці будуть дедалі наполегливіше і навіть матимуть емоційний поклик у потребі остаточного об’єднання Тайваню за материком. Географія — важливий чинник ще й тому, що він робить Китай зацікавленим в альянсі з Пакистаном і у встановленні військової присутності в Бірмі. В обох випадках геостратегічною метою стає Індія”.
В кінці серпня, перебуваючи в Делі на міжнародній конференції, від високопосадовців я часто чула, що єдина ефективна організація з інструментами стримування, яку серйозно сприймають в Азії, — це НАТО. Тому важливо, щоб Альянс став глобальним і мав механізми стримування для авторитарних вождів вісі Зла.
Очевидно, що Китай інтенсифікував формування глобальної інфрастуктури — від активної роботи в ШОС і БРІКС до збільшення економічної присутності в Латинській Америці. КНР готується зайняти першість замість США і формувати свій порядок денний. Тому важливо вже зараз моніторити ситуацію та враховувати ці “підкилимні ігри”. Адже не лише РФ всіляко блокуватиме наш рух до членства, в тому числі через “1,5 track diplomacy”.
Російська геноцидна війна проти України добре показує, що світове зло дуже добре працює разом. Чи здатні глобальна гідність і свобода на єдність та проактивні дії замість нерозуміння і запізнілих рішень проти гри на випередження, зокрема стратегічної корупції, яку диктатори використовують, щоб західні еліти забули про цінності і заплуталися в своїх інтересах)?
Як переконати НАТО бути більш рішучим після всіх його помилкових рішень (наприклад, прийнятих на саміті в Бухаресті в 2008 році)?
Україна має запропонувати Європі гарантії безпеки. Про це я разом із канадськими дослідниками писала в окремій статті про 10 причин діяти нестандартно.
Якщо НАТО не готове гарантувати безпеку Україні, то Київ має надати безпекові гарантії країнам Європи на випадок нападу на них РФ.
В обставинах, коли нашим партнерам бракує лідерства, щоб по-справжньому допомогти Україні перемогти, ми мусимо йти на безпрецедентні кроки. Нам потрібно генерувати ініціативи, які ламають шаблони.
Скептики відразу запитають: а для чого це потрібно нам чи країнам НАТО, які вже мають колективний захист? Ось кілька простих причин.
По-перше: Україна покаже, що вже є частиною Заходу, а не сірою зоною.
У війні тоталітарних режимів проти демократій ми на боці вільних суспільств. Ми готові розділити долю з нашими партнерами, якщо їх спіткає біда, щоб разом боротися за спільну перемогу.
Це рішучий крок протидії скептикам євроатлантичної інтеграції Києва, котрі досі не хочуть бачити нас ані членом НАТО, ані членом ЄС та вважають, що можна замирити москву, якщо залишити Україну в буферній зоні.
По-друге, ми переконаємо, що не лише прагнемо сховатися під парасольку захисту коштом високих ризиків для західних суспільств, а й що українці готові захищати їх. Ми отримали унікальний досвід застосування ударних безпілотних систем, маючи сотні спеціалізованих підрозділів та ударних груп, а також досвід впровадження оборонних інновацій.
Вступ до НАТО, якого ми прагнемо, зрештою, означатиме, що в нас виникнуть зобов’язання захищати союзників. Якщо ми хочемо, аби громадяни країн НАТО йшли на жертви заради України, то маємо заявити і про власну готовність.
В Маніфесті сталого миру автори чітко зазначили, що Україна має право не лише вимагати правосуддя за вчинені росіянами злочини, а й отримати гарантії сталого миру в майбутньому. Базовими його передумовами є набуття Україною членства в ЄС і НАТО. Велика війна обнулила побоювання про те, що розширення НАТО може погіршити стосунки з рф, адже вони досягли абсолютного нуля внаслідок односторонніх дій рф.
Важливий крок у цьому напрямі відбувся у 2022 році із запрошенням Швеції та Фінляндії. Прецедент швидкого вступу без розробленого для мирних часів інструмента тривалої підготовки — Плану дій з набуття членства — може застосовуватися й надалі, особливо в контексті тривалого, з 2009 року, досвіду виконання Україною щорічних програм співпраці.
Запрошення України — це лише перший символічний крок на довгому шляху до членства. Союзникам не варто боятися автоматичного застосування 5-ї статті про колективну оборону, а Україна готова довести, що вона стане гідною учасницею НАТО. Натомість ризики невступу України через затягування рішень гірші для безпеки всіх.
Нині нашим пріоритетним завданням є мобілізувати експертні спільноти й діаспори — не лише українські — в ключових країнах, аби підтримка членства України в НАТО і запрошення у Вашингтоні була ще потужнішою, ніж цьогоріч. Нагадаю: за даними дослідження Центру “Нова Європа”, 64% респондентів у Франції, 58% у Нідерландах, 52% в Німеччині, 52% у США та 50% в Італії підтримали надання Україні запрошення на саміті НАТО у Вільнюсі. Тобто суспільства переросли лідерів, які їх очолюють
Під час саміту у Вільнюсі наша “футболкова дипломатія” з написом “Україна в НАТО” (адвокаційна кампанія “Україна — 33-й член НАТО”) привернула увагу. Зараз ми роздаємо шкарпетки “Україна-НАТО-NOW”. Потрібен масовий рух про важливість запрошення для України не лише в країнах НАТО, а й у Японії, Австралії та Тайвані.
Формальне запрошення є серйозним зобов’язанням. Воно покаже, що Україну не розглядають як буферну чи сіру зону, а також пришвидшить завершення війни та перемогу України. Це найдешевший варіант і для України, і для НАТО.
Запрошення стане геополітичним сигналом не лише путінському режиму, а й всім іншим елітам — так само, як це було зі статусом кандидата в члени ЄС. Ми рухаємося в перспективі рівноправного партнерства. Україна як потужний безпековий контриб’ютор зі своїми збройними силами та унікальним досвідом зміцнить Альянс і зробить його глобальним гравцем зі стримування авторитаризму та ефективного захисту демократії.
Це також важливий сигнал для ЗСУ. Понад 90% українців підтримують євроатлантичну інтеграцію, а найкращі наші захисники і захисниці віддають за неї свої життя. Ми не просимо Альянс відправляти свої війська в Україну. Однак паралельно зі збільшенням пакетів військової допомоги та посиленням навчань запрошення в НАТО стане частиною стратегії перемоги. Тому що перемога України — це й перемога Альянсу.
Президент США Джо Байден перед самітом у Вільнюсі заявляв, що Україна не готова до членства в Альянсі, бо вона ще не досягла необхідного рівня демократичності та протистояння корупції.
НАТО повинне думати передовсім про свою безпеку. Ми стоїмо перед викликами Третьої світової війни, бо нинішній рівень підтримки України недостатній, а росія адаптувалася до реалій війни. Зараз ідеться про виживання демократії. З таким поступовим підходом Україна не може перемогти у війні, і запрошення в НАТО — це найдешевше рішення для перемоги.
Перевиконання реформ заради рішучості партнерів
Ми визнаємо, що нам потрібно впроваджувати реформи. Частина з них вказані в Адаптованій РНП, яку нещодавно підтримали в Брюсселі. Там прописано план важливих перетворень на весь 2024 рік, а не лише до Вашингтонського саміту. Є й інший документ — американський список реформ.
Утім, виконати всі ці списки до Саміту НАТО малореалістично. Втілення багатьох важливих завдань — наприклад, роботи 300 детективів в НАБУ — потребує не лише політичної волі, інституційної та кадрової спроможності, а й насамперед швидкого завершення війни — щоб найкращі детективи повернулися в НАБУ, а прокурори — в САП.
Для цього нам потрібне запрошення в НАТО як додатковий важіль впливу громадянського суспільства на хід реформ, як мотивація перемагати швидше і як потужний сигнал державі-агресору, що Захід з нами не “as long as it takes”, а робить усе для наближення спільної перемоги. І ця перемога — великий внесок у протистоянні з віссю зла, яке масштабувалося після помилкового рішення саміту НАТО у 2008 році не дати ПДЧ Україні та Грузії.
Джерело: LB.ua.
