Рік кандидатського статусу для України: Що це означає для країни та ЄС

Лютий 2022 року став поворотним моментом у новітній історії України, коли вона подала заявку на отримання статусу кандидата на вступ до ЄС. Проте, шлях європейської інтеграції для України розпочався задовго до фази відкритого повномасштабного вторгнення Росії, ще з 2014 року, коли Революція Гідності накреслила вектор ціннісного виміру інтеграції – Україна стала на сторожі демократії й фактично рубежем між імперським світом Росії і світом вільної Європи.

Процес інтеграції, тобто імплементація законодавства ЄС в різних секторах і галузях, має на меті усунення бар’єрів. Саме успішні реформи відкривають шлях до Єдиного ринку ЄС, а це має негайний вплив стимулюючи економіку й інвестиції. Шляхом інституційної інтеграції базуючись на верховенстві права країна отримує доступ не лиже до чотирьох свобод, але і до високого рівня конвергенції, що фактично зменшує ризики збройної агресії. Проте, те що має функціонувати в теорії, не зупинило російський наступ на Україну. В чому причина?

Шукати винного чи робити висновки?

Український рух до ЄС з 2014 не можна назвати надшвидким, проте варто поглянути на інші країни, які вже роками стоять у черзі на відкриття перемовин про членство. Багато європейських експертів звертають увагу, до прикладу, що Албанія є членом Ради Європи з 1995 року, членом НАТО з 2009 року, кандидатом на вступ до ЄС з 2014 року і з того часу перебуває на шляху до вступу. Чорногорія є членом Ради Європи з 2007 року, після здобуття незалежності в травні 2006 року. Вона є членом НАТО з 2017 року і веде переговори про вступ до ЄС з червня 2012 року. Північна Македонія є членом Ради Європи з 1995 року, членом НАТО з березня 2020 року і офіційним кандидатом на вступ до ЄС з 2005 року. За такими підрахунками, прогрес України можна оцінити як дуже хороший.

Проте, справжня причина повільного руху лежить не тільки на країнах-аспірантах, але на загальній системній проблемі ЄС – поточний процес вступу до ЄС не надихає на реформи. Система оцінювання реформ, секторальна оцінка, є невід’ємними в процесі інтеграції, але політика останньої декади свідчить про радше використання бюрократичної мови для приховання відсутності амбітної політичної волі. Ілюстративно можна навести приклад Литви, Латвії та Словаччини, яким з 2000 по 2002 рік знадобилося 34 місяці, щоб розпочати і завершити переговори про вступ до ЄС.

Отже, оцінку прогресу України не можна розглядати окремо від політичної ситуації в Брюсселі. Надання статусу кандидата Україні було реактивною дією на наступ Росії, хоча могло бути превентивним заходом. Чи винесло керівництво ЄС уроки та чи готовий ЄС розглядати членство України як шлях до відновлення довіри до поточної процедури вступу?

7 кроків до нової сходинки: шлях до відкриття перемовин

Швидке надання Україні статусу кандидата на засіданні Ради ЄС 23-24 червня відкрило двері для вступу України до ЄС, проте Україна зобов’язалась виконати 7 критеріїв до відкриття перемовин. Для того, щоб оцінити прогрес України ЄС навіть ввели окрему процедуру – усний звіт. До цього була передбачена лише регулярна оцінка в письмовому звіті щороку. Сам звіт оцінює лише виконання семи критеріїв, а не всі критерії вступу. Повний письмовий звіт щодо виконання критеріїв очікується в жовтні цього року.

Тож, що нового було сказано в усній доповіді?

Нова форма доповіді включає в себе також певну методологію оцінки – всі сім пунктів класифікували за критеріями:

1) відсутність прогресу, що означає, що країна ще не почала реалізовувати пріоритет;

2) обмежений прогрес – реалізація розпочалася, та все ще перебуває на ранній стадії;

3) певний прогрес – було вжито кілька заходів, та важливі заходи ще не виконані, тобто загалом було виконано менше половини завдання;

4) значний прогрес – було вжито важливих заходів, та деякі заходи ще не виконані, хоча в цілому більше половини завдань виконано.

І, нарешті, ми маємо категорію:

5) завершено, що означає, що цей крок виконано.

Оцінку «завершено» Україна отримала за дві сфери – реформування ключових органів суддівського врядування Вищої ради правосуддя та Вищої кваліфікаційної комісії суддів, а також за прийняття ключового медіа-законодавства. І хоча цей показник є невеликим, враховуючи ще 5 кроків які варто зробити до осені, в Комісії переконані, що динаміка є позитивною і прогрес за всіма кроками йде за графіком. Також зазначається, що Україна досягла значного прогресу в реформі Конституційного Суду, прийнявши необхідний закон у першому читанні. Комісія наголошує на тому, що і надалі пильно слідкуватиме за виконанням цієї вимоги, та закликає українську владу сприяти тому, щоб закон повністю відповідав рекомендаціям Венеціанської комісії.

На цьому однозначні перемоги України вичерпуються, і досить велика частина доповіді сконцентрована на сферах де досягнуто «певний прогрес», а саме – боротьба з корупцією, боротьба з відмиванням грошей, деолігархізація та національні меншини.

Певний прогрес був відмічений в антикорупційній сфері, призначення нових керівників Спеціалізованої антикорупційної прокуратури (САП) та Національного антикорупційного бюро України (НАБУ). Але водночас зазначається, що першочерговим завданням є ефективність даних інституцій і Україна має показати список ефективних розслідувань і притягнення до відповідальності.

У сфері боротьби з відмиванням грошей Україні слід ухвалити законопроект про відновлення Групи з розробки фінансових заходів боротьби з відмиванням грошей (FATF), а також продовжити роботу з приведення законодавства у відповідність до стандартів FATF, наприклад, у таких сферах, як віртуальні активи, фінансові розслідування або цільові фінансові санкції.

Що стосується деолігархізації, зазначається, що Україна має План дій щодо зменшення впливу олігархів, які треба ефективно реалізувати згідно рекомендацій Венеціанської комісії.

Загалом прогрес України є задовільним, але низка ключових реформ все ще залишається «не зарахованою». Саме тому до осені Україна має сконцентрувати зусилля на виконанні усіх критерії та відкриттю перемовин ще цього року.

А що далі? Перемовини не мета, а засіб

Саме відкриття перемовин – це лише початок шляху інтеграції. Тому важливо не просто викреслювати пункти, які зроблені, але і мати політичну волю ЄС для амбітних темпів просування. Як бачимо з різних досвідів країн-аспірантів, сам процес вступу є не тільки бюрократичною процедурою узгодження законодавства, це, перш за все, готовність ЄС відкрити двері на шляху до інтеграції.

Для України важливо продовжувати шлях ефективного впровадження реформ, які тісно пов’язані з мультизадачністю викликів, що стоять перед нашою країною. Ефективна реконструкція можлива тільки поряд з інтеграцією, імплементацією антикорупційного законодавства та ефективним функціонуванням інституцій, яке зможуть створити умови як для закордонних інвесторів так і для виходу українських підприємців на ринки ЄС. Але звичайно найкращою гарантією інвестицій є безпека, тобто Україна має також бути частиною НАТО. Зважаючи на взаємозалежність усіх процесів задачі для ЄС є також масштабними.

Адже зараз мова йде не тільки про технічні параметри оцінки вступу чи відкриття перемовин, але й про стратегію інтеграції і спроможності ЄС показати лідерство, стратегічне бачення європейського майбутнього, яке не можливе без України. Час ЄС повернути довіру до процесу вступу. Серед викликів, які постають перед ЄС – питання одноголосного прийняття рішень, порушення рівноваги прийняття рішень серед країн ЄС, і ці проблеми ведуть до створення альтернативних форматів як запропонована Макроном Європейська політична спільнота.

ЄС має історичну відповідальність виправити помилки минулого, коли Україна була залишена в невизначеності, без чіткої перспективи членства, і що також стало одним з факторів повномасштабного вторгнення. І навіть більше, це шанс ЄС відновити геополітичний вплив в регіоні, та нарешті розв’язати проблему прийняття інших країн. Ключем до цього є Україна.

Катерина Мусієнко, експерт з міжнародних відносин Мережі “АНТС”