Як виникла Ваша зацікавленість у праці в громадському секторі? Які завдання Ви ставили собі на початку Вашого шляху?
Мені здається, що це в мене якось природно з дитинства, я постійно була небайдужа до різних проблем та до різних людей, мене сильно торкалося питання справедливості, й, напевно, ще в дитячому садочку я пояснювала вихователям про свої права та потреби. Воно природно йшло з
дитинства, я постійно брала участь в усіх можливих заходах, була старостою класу й так далі. Я почала з останнього класу школи, на той час я вже була у громадській організації, яка займалась розвитком туризму, дитячого спорту, тобто, ми брали участь в сплавах та походах, різних заходах в Донецьку, в інших областях України та за кордоном.
На другому курсі я прийшла на практику до Донецької обласної організації ВГО «Комітет виборців України» й почала писати про перебіг виборчих кампаній. Це був мій перший журналістський та політологічний досвід. Я писала українською мовою, чого у Донецьку було не так багато.
Я була незалежним спостерігачем на виборах, дивилась як дотримується законодавство і була дуже активною. Періодично мене просили вийти з виборчої дільниці, щоб я не бачила деяких порушень, але у них нічого не виходило. Ми завжди фіксували порушення, і не лише процедурні. Отже, ще раз скажу, що для мене це більш такий природний момент. Дехто, наприклад, після переміщення починає розуміти, що треба захищати свої права у новій громаді й починають об’єднуватись в ініціативні групи або громадські організації, тобто, для людей це перший досвід часто у 30-40 років, а то і пізніше.
У мене ж він майже з дитинства. При всіх своїх переїздах я не покидала громадську діяльність, я її лише переорієнтувала, оскільки в Донецьку я займалась багатьма суспільно важливими проблемами – такими, як контроль над тютюном, розвиток велосипедної інфраструктури, пропаганда здорового способу життя та активізація громадян. Такі собі light-проєкти, а коли вже розпочалась війна у 2014 році, ми, звісно, займалися організацією українського руху протидії у Донецьку, поки це було можливо, а потім захистом прав внутрішньо переміщених осіб (ВПО).
Власне, з того часу я в темі подолань наслідків війни, це вже на національному рівні робота, ми працюємо з міністерствами, з депутатами, але я продовжую своє таке хобі, я продовжую навчати людей, поширюю свій досвід, історії громадської діяльності. Зараз знову багато ВПО, які
хочуть навчитися захищати свої права, розбиратись у тому, як відбуваються зміни в країні або громаді. У мене є власний тренінг про комунікацію з владою та адвокацію, я періодично проводжу таке навчання й допомагаю людям теж бути залученими та активними.
Як, та чи змінилось взагалі, ставлення до ВПО з часів Вашого переїзду до Києва й початку збройної агресії рф на сході країни та після розгортання повномасштабного вторгнення? Як Ви вважаєте, що впливає на ставлення громадян до внутрішньо переміщених осіб?
Це насправді непросте питання, бо перша хвиля переселенців дійсно стикалася з багатьма проблемами сприйняття, зі стигматизацією, накладанням стереотипів про те що всі донецькі обирали Януковича або звинувачення про те, що це бандити поприїжджали. Це було дуже помітно, людям не здавали квартири й так далі. Нещодавно я знайшла своє інтерв’ю про те, що жінці з Донецька з двома дітьми дуже важко знайти квартиру. Таке й зараз насправді є, те що жінка й діти, тварини, й одразу у всіх орендодавців виникають стандартні стереотипи, про донецьку прописку, про те що жінка не може виховувати дітей й платити за квартиру, діти будуть малювати стіни, а домашні тварини псувати майно.
Це все така погана «традиція» чомусь так сприймати людей в біді, які знаходяться у вразливому становищі. Я не можу сказати, що з початком повномасштабного вторгнення ця звичка змінилась, я знаю, що так само люди стикаються з проблемами при оренді, при працевлаштуванні, при формуванні нового середовища. Відсутність друзів та рідних вимагає від них налагоджувати зв’язки у новій громаді. Це дійсно не кожному легко дається, багато людей замикаються у собі, чим погіршують свій психологічний стан, посилюються тенденції на повернення у небезпечні місця.
Тут треба розуміти, що, якщо громада не приймає нових мешканців, це є причиною того, що, ймовірно, ці люди будуть повертатися до зони бойових дій або до непридатних для проживання, для розвитку дитини населених пунктів, в яких незрозуміло як жити. Поки держава робить зусилля аби евакуювати дітей, у нас є примусова евакуація, постійно над цим працюють, щоб вивести цивільних з зони небезпеки, водночас в приймаючих громадах на рівні людей вже зараз часто помітні такі неприйнятні тенденції. Перші тижні повномасштабної війни суспільство було в стані шоку та воно об’єдналось та згуртувалось навколо зовнішнього ворога і це традиційно для України, тобто, згуртованість відбувається при наявності зовнішньої загрози, а потім, коли до загрози звикають, то суспільство знову починає свої природні процеси сварок.
Це було із ВПО з Донецька чи Луганська, але так само й зараз на рівні такого побутового спілкування, якщо людина, наприклад з Херсону або Харкова приїхала, то виникають запитання «у вас же там живуть у Харкові то чого ви приїхали?» або «вони на такій машині, ще й виплати отримують». Це все більше людський фактор, я б не сказала навіть що він є політичним чи ідеологічним, людські відносини залишаються такими, якими вони є. Мені звісно хочеться вірити, що більше людей готові до допомоги та розуміння, але періодично з’являються інші факти.
На Вашу думку, які сектори (житло, охорона здоров’я, освіта, працевлаштування тощо) потребують найбільшої уваги для покращення умов життя внутрішньо переміщених осіб? Та який наявний стан речей зараз стосовно цього забезпечення?
Житло та робота. Це завжди перші такі основні задачі, які постають перед людьми, які переміщуються. Я не можу сказати що першочергове: робота чи житло, бо коли у людини є робота, вона може орендувати житло. Ми проводили дослідження з фокус групою, люди кажуть, що знайти житло можливо, хоча ситуація може й змінюватись, бо люди повертаються у свої квартири, які вони здавали, коли були за кордоном. Це ускладнює оренду. Але з іншого боку, житла не вистачає тим, хто не може самостійно оплачувати оренду, в громадах недостатньо наповнений фонд тимчасового та соціального житла, це питання, яке піднімається ще з 2014 року. Діють програми, що громади можуть викупити квартири або робити ремонти для того, щоб поповнювати фонд тимчасового житла, в яких люди можуть жити від одного року й далі, якщо у них не зміниться ситуація. Я не говорю взагалі про місця компактного проживання, що так само потребує дуже серйозної уваги з боку уряду, місцевої влади та міжнародних організацій. Житло, допомога в оренді, допомога в працевлаштуванні на рівні громад.
ВПО приїжджають, хочуть робити якийсь бізнес, але не знають місцевих традицій та особливостей, їм би хотілось мати коуча чи людину, яка б допомогла розібратися локально в новій громаді, що піде, що не піде, які там є можливості для ведення бізнесу. Бо з одного боку держава допомагає, дає гроші на відкриття власної справи, також є різні мікрогранти від міжнародних організацій, а з іншого боку в умовах війни ведення бізнесу досить ризикована справа. Тобто, в першу чергу громади можуть допомогти житлом, розібратись з переліком наявного житла, залучати донорів, ми знаємо, що є історії, коли громадські організації, коштом міжнародної підтримки робили ремонти та відновлювали приміщення, але міська влада досі не прийняла рішення про те, щоб взяти на баланс це приміщення аби заселити туди ВПО.
Громади по різному на це все реагують, дехто краще, дехто гірше, але у всіх постає питання житла в першу чергу. Щодо працевлаштування є об’єктивні та суб’єктивні причини, чому людина не працевлаштовується. Частина людей просто формально досі рахуються працевлаштованими, вони не стоять на обліку у центрі зайнятості, відповідно, вони не можуть подаватися на ті програми, які пропонують для безробітних. А з іншого боку є несприйняття з боку місцевих роботодавців, які не бачать цих людей як активних та постійних працівників, тому що всі люди в перші роки після переміщення здебільшого говорять про повернення й говорять про те, що вони у громаді не назавжди.
У людей є своє сприйняття, що вони тут тимчасово, і, відповідно, це розуміють роботодавці, які не хочуть брати на роботу тимчасових працівників, або витрачати ресурси на те, щоб навчити людину. Це питання і до роботодавців, хоча вони мають компенсацію за працевлаштування ВПО. Частина людей знаходиться в дуже важкому психологічному та фізичному стані, вони просто не можуть почати працювати на новій роботі й потребують підтримки. Коли ти 40 років жив в одному місці, був відомою поважною особою, а потім все твоє середовище руйнується, людина опиняється в інших умовах і навіть традиціях, такі люди не готові працювати на низькооплачуваних роботах, роботах, які не відповідають їм за статусом.
Для людини це шок, вона не може одразу перевлаштуватися. Не всі можуть бути такими гнучкими, щоб приїхати й одразу отримати ваучер на навчання від центру зайнятості, вивчити нову професію й почати працювати. Так, це теж може бути, але це роблять далеко не всі. Тому є таке сприйняття, що переселенці «сидять на виплатах», й не хочуть працювати. Це не завжди доречно. Дуже добре, що є ці виплати, які допомагають людині хоч трошки оговтатися та стати на ноги. Все ж таки, фізичне здоров’я людей дає про себе знати, не всі роботи людям підходять, навіть якщо візуально непомітно ніяких проблем і людина виглядає здоровою, але це може бути не так. Чому я говорю саме про такі види роботи, бо фізична праця зазвичай не потребує якоїсь спеціальної освіти та є найбільш доступною.
Станом на сьогодні, чи достатні ті механізми взаємодії із внутрішньо переміщеними особами, які мають місцеві органи влади? Як саме відбувається ця комунікація, й, на Ваш погляд, чи потрібно щось змінювати у цій лінії зв’язку?
Тут треба сказати, що буквально нещодавно було прийнято постанову про Ради ВПО, це такий консультативно-дорадчий орган, який дозволяє переміщеним особам брати участь у формуванні політики на місцевому рівні, розв’язувати питання місцевого значення у своїх нових громадах. Це дуже гарна практика, ми знаємо деякі ради, які були створені ще раніше. Це важливий інструмент участі громадян у прийнятті рішень. Коли ми говоримо про співпрацю ВПО з місцевою владою, ми розуміємо, що вона має бути з використанням якихось інструментів. Ради ВПО – це може бути один з таких дієвих інструментів. Якщо ми говоримо про персональне спілкування, то так, є люди, які напряму виходять, пишуть листи, звернення, ходять на зустрічі. Разом з тим, є такі інструменти участі, які працюють, або містять прямі бар’єри для участі ВПО. Наприклад, у деяких положеннях, наприклад «Про громадські слухання» може бути написано що у них беруть участь лише члени громади й мають бути зареєстровані у цій громаді, а довідка ВПО не є таким документом, який підтверджує реєстрацію у громаді. У «ковідні часи» ми проводили аналіз інструментів участі громадян й виявили, що понад 40% недоступні для ВПО. Тобто, в основному ці інструменти були прив’язані саме до прописки, але не у всіх громадах на це дивляться, дуже часто самі ВПО беруться та організовуються, щось ініціюють та залучають місцевих, ініціюють відкриття якихось програм. Але тут треба говорити про те, що суспільство у цілому, у своїй масі не є таким активним та досвідченим в плані роботи разом з місцевою владою. Тобто, у нас здебільшого є досвід посваритися з владою, або щось вимагати, але саме ефективно співпрацювати вміє невеличка частина суспільства. Я думаю, що не у кожній громаді є ініціативна група ВПО, можливо, навіть якщо і є, не у кожній громаді вони співпрацюють із місцевими органами влади.
Ми чули також про те, що ВПО в принципі не помічають, ніби їх і немає, саме в таких випадках люди мають вимагати створення тих самих рад ВПО, або якихось різних ініціативних груп, громадських організацій, аби мати можливість брати участь у тих процесах, які відбуваються в громадах. Зараз майже у всіх громадах створені програми підтримки ВПО, але інколи це просто формальність – документ, який не можна використати на користь ВПО. Але я вважаю, що треба вчити й органи місцевого самоврядування, й самих ВПО, і працівників та працівниць управлінь соціального захисту, внутрішньої політики, які відповідно дотичні до ВПО, потрібно вчити співпрацювати із новими мешканцями. Адже те, що добре для ВПО, добре для всіх. Якщо ми навчимо співпрацювати владу і громаду, то від цього виграють абсолютно всі.
Як можна забезпечити ефективну координацію дій та співпрацю між різними рівнями влади, центральної та місцевої для забезпечення потреб внутрішньо переміщених осіб?
Влада зараз намагається відповідати на всі виклики, але часто питання лежить у фінансовому забезпеченні. Зараз йдуть скорочення виплат для ВПО, з 1 серпня частина людей вже не мають права на отримання допомоги на проживання. До чого це призведе і як люди будуть розв’язувати побутові питання – невідомо. Людина має за ці півроку отримання допомоги щось вирішити у своєму житті, знайти інше джерело доходу, працевлаштуватися, облаштувати своє життя. Для сімей у вразливому становищі максимум допомога може призначатися на один рік. Відповідно, ми кажемо людям, що їм потрібно розраховувати на допомогу на пів року і все, далі що буде і яка буде підтримка від держави станом на сьогодні не зрозуміло. Тому що, так, є програма по житлу, але вона покриває дуже маленький відсоток потреб, це якісь одиниці, хто має можливість отримати квартири. Працює звісно програма пільгового кредитування, але так само багато людей неспроможні брати кредит, зробити перший внесок. Звісно, це все ризики. Існують історії переселенців, які взяли в кредит під 3% квартиру й зараз їх квартири на окупованій території. Люди прекрасно розуміють, що за відсутності такої стабільної роботи та взагалі за відсутністю стабільності у країні кредити це не найкращий варіант. І плюс це не стосується людей, які не можуть перший внесок зробити. Тобто від держави все ж таки питання соціального захисту стоїть і буде стояти гостро ближче до зими, коли до 31 січня завершаться всі виплати. Я сподіваюсь, що будуть ще якісь додаткові програми підтримки для ВПО. Всі кажуть, якби було житло у людини, питання б стояло не так гостро, була б робота – так само.
Чи існують певні стандарти або які Ваші рекомендації, що можна б використовувати як основу для розробки політики у громадах на користь внутрішньо переміщених осіб? Як зробити так, аби ВПО почували себе повноправними громадянами країни?
Тут я б рекомендувала дотримуватись принципу максимального залучення громадян до прийняття рішень, тобто, щоб це було не лише інформування, хоча це також дуже важливо, але саме партнерство, консультації, залучення максимальне, щоби люди відчували себе причетними до нової громади та власне до всього, що їх стосується. Є принцип , який часто використовується в сфері людей з інвалідністю «не треба для нас без нас», я її зазвичай продовжую «не треба для нас без нас, а все, що робиться для нас без нас робиться не для нас». Я б рекомендувала владі все ж таки шукати та залучати кваліфікованих людей серед ВПО, які могли б розказати про потреби й дати бачення, тому що саме ті люди, які потерпають від проблеми, вони, як правило, знають як її вирішити.
Коли влада вигадує як «причинити добро», це не працює. Тут важливо, аби саме ці люди давали рекомендації. На мій погляд, це єдиний шлях і до інтеграції, і до того, щоби були враховані інтереси. Тобто, ми отримаємо дві вигоди, перше, ми враховуємо всі потреби та інтереси, люди хоч якось захищені, й отримують те, що їм допоможе, а друге питання, що вони інтегруються, тобто, що вони не відчувають себе чужими в цій громаді. Оскільки, як тільки людина починає щось робити для громади, то вона вже починає себе відчувати не чужою, бо це вже буде частиною її життя. Це може бути від простого зробити клумбу біля багатоповерхового будинку або щось пофарбувати чи зробити спільний захід для громади, або ми говоримо про участь у розробці якихось документів й програм, проектів місцевого рівня.
Які Ви бачите для себе вектори розвитку після закінчення війни? Можливо є ідеї проектів, які хотілось би реалізувати?
Після нашої перемоги робота насправді буде непроста. Чим довше триває війна, тим важчим буде процес відновлення, бо держава виснажується, люди втомлюються. Нам треба буде відбудовувати себе, країну, допомагати іншим людям, які у більш скрутному становищі знаходяться.
ВПО так само залишаться, бо така кількість зруйнованих міст, не лише будинків, людям просто немає куди повертатися. Люди поступово почнуть звикати до нових міст та нових громад, вони вже не настільки будуть готовими повернутися до старих місць проживання, розуміючи у якому стані може знаходитись їх будинок або інфраструктура, екологія. Тому, на жаль, не можна сказати, коли вже не буде переміщених осіб. Відповідно, тема відновлення влади на деокупованих територіях, це теж дуже цікава та поки що нова нам сфера діяльності, тому що поки ми бачимо лише першочергові дії після деокупації, але як це все буде? Насправді питань набагато більше, ніж навіть нашого усвідомлення який це обсяг роботи. Тож, нам всім треба трошки занизити свої позитивні очікування. Як я кажу, краще несподівано зрадіти, ніж несподівано розчаруватися. Треба бути готовими до важкої роботи в довгу, зважаючи на всі виклики.
Які поради Ви могли б надати молодим активістам, які також хочуть зробити внесок у розвиток своєї громади та суспільства України?
На громадську активність варто дивитися як на вид діяльності, який має бути професійним – це кропітка робота, а не іграшки. Громадська активність має приводити до системних змін, а це вимагає системної роботи – це не хобі, це дійсно те, що ти мусиш робити з періодичністю, постійно й це вимагає зусиль. Я б рекомендувала не очікувати на швидкі зміни. Краще розраховувати свої ресурси, щоб було легше витримати цей марафон, бо ми насправді не знаємо, де фініш. Аби не зупинитись за 10 кроків від фінішу потрібно розрахувати сили й готуватися до того, що це може бути важка гра у довгу. Віра та очікування це різні речі. Потрібно знизити очікування, але завжди вірити у те, що ти робиш, уявляти собі це та йти до своєї мети.
