Саміт НАТО у Вільнюсі не став місцем політичного запрошення України долучитися до Альянсу, попри значні зусилля громадськості, дипломатів та політиків пояснити важливість цього кроку в першу чергу для членів цього військово-політичного союзу.
Доводиться констатувати, що ключовий партнер – США – не підтримав такого кроку, а в публічній площині було використано підміну понять «політичне запрошення» і «членство» з метою обґрунтування цього рішення як надто ризикованого та передчасного. Україна не змогла своєчасно і на належному рівні донести власну позицію про те, що «політичне запрошення» є лише одним із кроків на шляху до членства, в першу чергу на публічному рівні та у засобах масової інформації і він вигідний в першу чергу самому Альянсу.
Як результат, члени НАТО фактично визначили два треки взаємодії з Україною – політична і практична (озброєннями, матеріальними і фінансовими ресурсами) підтримка на поточному етапі в рамках зобов’язань допомогти у захисті незалежності, суверенітету і територіальної цілісності проти невиправданої повномасштабної російської агресії, а також політичний діалог про перспективи майбутнього членства, коли «члени Альянсу погодяться і будуть виконані умови».
Такий крок НАТО ускладнює життя як політикам держав-членів, так і Україні, оскільки необхідно продовжувати активно працювати над збереженням суспільної підтримки різносторонньої допомоги, одночасно відмовляючись використати простий і зрозумілий аргумент – «Україна є майбутнім партнером по НАТО» з огляду на політичне запрошення і потребу «досягнути взаємосумісності та провести низку демократичних і безпекових реформ» в умовах повномасштабної збройної агресії росії.
Як зазначила Ганна Гопко, голова правління Мережі захисту національних інтересів «АНТС», для України як ніколи важливим у війні на виснаження стає національна єдність, «синхронізована гра національної збірної (політиків, дипломатів, бізнесу і громадськості) для досягнення результатів на обох напрямках, планування інформаційної кампанії за чіткими пріоритетами та координація зусиль всіх зацікавлених сторін. Лише така системна робота до наступного саміту НАТО у Вашингтоні дасть шанс для отримання політичного запрошення для України.
Альона Гетьманчук, директорка аналітичного центру «Нова Європа» відзначила, що Україні забракло часу для синхронізації власних позицій та їх донесення до союзників до саміту НАТО у Вільнюсі. У багатьох столицях держав-членів НАТО на початку 2023 року панували з однієї сторони російські залякування про прямий конфлікту з Альянсом і ядерну війну, якщо будуть ухвалені рішення щодо вступу України, а з іншої – зберігалися численні упередження щодо корупції, нереформованих державних інституцій, слабкості судової і правоохоронної системи тощо. Подальший діалог на різних рівнях, зокрема, активні адвокаційні кампанії громадських організацій допомогли заручитися підтримкою значної частини держав-членів Альянсу і цю роботу варто продовжувати, посилювати і масштабувати.
Рішення саміту НАТО у Вільнюсі насправді залишили незадоволеними значну кількість політиків, урядовців та громадських діячів у багатьох державах-членах. Це створює підґрунтя для подальшої адвокації українських цілей і досягнення підтримки в центрах ухвалення рішень, які наразі ще сумніваються або виступають проти. При цьому всі зацікавлені сторони мають виходити з того, що Вільнюс став першим важливим адвокаційним кроком України, де об’єктивно члени Альянсу кинули всі зусилля на просування членства Швеції, а для нашої країни передбачалося підтвердження готовності всебічно підтримувати у боротьбі з російським агресором.
Альона Гетьманчук наголосила, що одним із важливих викликів для України є боротьба з підміною понять, яка наразі присутня у публічному дискурсі, зокрема, щодо запрошення і членства, а також щодо «безпекових гарантій» і «безпекових зобов’язань» або навіть «безпекових запевнень» з сторони партнерів України. Особливо останнє може бути дуже небезпечним для України, оскільки ухвалені на саміті рішення і декларація країн G7 можуть трактуватися дуже широко та потребують деталізації у двосторонніх угодах із партнерами, які публічно висловили готовність надати такі, як Україна очікує, «безпекові гарантії».
Михайло Гончар, президент аналітичного Центру глобалістики «Стратегія ХХІ», наголосив на тому, що НАТО не знаходить в собі мужності серйозно підходити до оцінки реальної ситуації та потенційних наслідків російсько-української війни. Зокрема, росія з перших днів повномасштабного вторгнення використовує ядерний шантаж проти України та Альянсу, тобто ядерна держава шантажує нашу державу і цілий світ через загрозу аварії на об’єктах атомної енергетики або застосування ядерної зброї. Цим самим вона достатньо ефективно стримує НАТО від більш рішучої підтримки України, одночасно швидко наближаючись до «червоної лінії», коли шантаж може перейти у ядерний тероризм. Те, що росія здатна на подібні кроки, підтверджують випадки цілеспрямованого підриву Каховської ГЕС з техногенної катастрофою регіонального масштабу і атаки на воєнні об’єкти держав-членів НАТО (безпілотники і літаки), у відповідь на які публічно з’являються лише чергові «стурбованості та засудження». Відповіддю на російський ядерний шантаж мало б стати публічне підняття питання про денуклеризацію росії як держави, яка не відповідає критеріям постійного члена Ради безпеки ООН і власниці одного з найбільших ядерних арсеналів у світі.
Україна не має іншого шляху як брати в роботу ті можливості, які зафіксував саміт НАТО у Вільнюсі, і добиватися вигідніших рішень, так вважає виконавчий директор Ради зовнішньої політики «Українська призма». Україна має об’єднати зусилля тих, хто спроможний генерувати аналітику, рішення і рекомендації і тих, хто має навички і механізми комунікацій на рівні центрів прийняття рішень у державах-партнерах. Основними напрямками прикладення зусиль наразі має стати адвокаційна кампанія щодо отримання політичного запрошення до Альянсу, наповнення практичним змістом і нормативно-правовою базою Ради Україна-НАТО, визначеного у часі досягнення та розмірах пакету зобов’язань в рамках річної національної програми, а також перетворення на дієві міждержавні двосторонні чи багатосторонні угоди публічно оголошених «безпекових запевнень». Активна позиція України, амбітні і водночас виважені пакети пропозицій до кожної із сторін-партнерів, розумні часові рамки і системна робота на рівні політиків, дипломатів та громадськості мають стати драйверами руху України до отримання політичного запрошення і подальшої роботи на шляху до повноправного членства в НАТО. При цьому синергія зусиль із європейським інтеграційним курсом може стати додатковим інструментом, який допоможе у діалозі з НАТО і сприятиме інтеграції України в безпекову архітектуру Європи.
Дар’я Каленюк, виконавча директорка Центру протидії корупції наголошує, що наслідки саміту НАТО у Вільнюсі продиктовані перш за все неготовністю США до рішучих кроків щодо євроатлантичного руху України з огляду на відсутність чіткого бачення його впливу на геополітичні процеси в Європі та світі. Потужна російська пропаганда і багаторічний вплив на мізкові центри в світі сприяли появі численних уявлень про цю країну, які насправді не мають під собою реального підґрунтя, зокрема, щодо реальності ядерної загрози. Україна має всіляко сприяти дослідженням у західних аналітичних центрах і доносити політикам та урядовцям безпідставність пануючих в них уявлень про росію.
Україна має право і навіть зобов’язана ставити перед партнерами питання щодо їх бачення завершення російсько-української війни, яка носить ознаки геноцидальної і вже широко трактується в росії як боротьба проти НАТО, пояснювати беззмістовність і загрози тимчасової заморозки, як це мало місце у 2015 році, для безпеки України і всього Альянсу.
Експерт з міжнародного права Роман Сон зазначає, що результати саміту НАТО у Вільнюсі підтверджують розбіжності між сприйняттям путіна і росії між Україною і деякими членами Альянсу та такими державами як США і Німеччина. В останніх немає сприйняття російсько-української війни як геополітичної загрози демократичному світу на рівні гітлерівської Німеччини та необхідності рішучої та безкомпромісної боротьби. З точки зору міжнародного права союзники України мали б поставити ультимативну вимогу росії анулювати свої зміни до конституції щодо включення у склад окремих українських територій, а не штовхати нашу державу до переговорів, навіть з точки зору так званої «сильної позиції». В цьому контексті зволікання із питанням вступу України до НАТО, запровадження навіть тимчасових «безпекових гарантій» можуть дати Україні лише певні види матеріально-технічної допомоги, але не забезпечать повноцінний, включно із ядерним, захист від екзистенційної загрози з сторони росії.
Консолідація зусиль на зовнішньому вимірі не означає, що Україна не має домашніх завдань. Боротьба з корупцією є не лише зручним виправданням для західних партнерів їх неготовності робити рішучі кроки назустріч Україні в питанні членства в НАТО і ЄС, але й одним із наріжних каменів у можливості України вижити у російсько-українській війні. Одним із найважливіших напрямків є подолання корупції та некомпетентності у закупівлях оборонних відомств України. Також дуже важливим є відновлення дії тих інструментів контролю за доброчесністю державних службовців, які існували до повномасштабного вторгнення, зокрема, електронного декларування.
Отже, для того щоб вижити, Україна має показати приклад національної єдності у просуванні питання членства в НАТО, бути драйвером досліджень про беззмістовність російських наративів про значення росії у глобальній геополітиці, ядерну загрозу тощо, а також послідовно рухатися шляхом реформ і безкомпромісно боротися з корупцією.
Публікацію здійснено в рамках програми МАТРА за підтримки Посольства Королівства Нідерландів в Україні. Висловлені думки належать лише авторам (авторам) і не повинні розглядатися як відображення офіційної позиції Посольства
