Від цих історій холоне кров, а сльози течуть самі по собі, важко стримати емоції. Те, що роблять з українцями наші сусіди, пробачити неможливо. Розповідаємо історії бібліотекарів, які врятувались з окупованих територій.
Крамаренко Олена, Маріуполь: “Моє місто знаходиться на Азовському морі. Останні роки воно розквітало. Ми так чекали весни, 8 березня, Великдень, я чекала на свій день народження 25 лютого, щоб вирушити на вихідні до дочки у Харків.
У середу 23 лютого нічого не віщувало лиха. Ходили кілька днів розмови про те, що путін почне війну, але ми, звичайно, не вірили. Тим більше, наш Маріуполь вже пережив сильні обстріли у 2014 році, був розгромлений східний район міста. Український Президент заспокоював народ і казав, що не варто панікувати. Місцева влада міста запевняла, що все під контролем, місто надійно захищене.
І ось настало 24 лютого. З самого ранку у шкільній групі розпочалася паніка. Адміністрація залишила всіх працівників та дітей удома, але вчителі все одно прийшли до школи, бо вирішили, що обов’язково треба зробити ще купу справ. Це був останній день, коли ми бачили одне одного… усі сподівалися вийти у понеділок 28 лютого. Наступного дня у групу вайбер надійшло повідомлення, що у нас канікули до 15 березня.
Почалися довгі й болючі дні війни. У крамницях черги. Люди, навчені тривалою війною, стали спустошувати всі полиці. Величезні черги до банкоматів, тому що ми всі чудово пам’ятаємо, як у 2014 році банки залишили нас без грошей. Можливості щось купити були лише до понеділка 28 лютого. Потім усі магазини були зачинені, і аптеки також.
Деякі спритніші жителі покинули місто ще в перші дні, але не всім вдалося. Моя подруга сіла в потяг на Київ, але той зупинився в степу і вранці повернувся назад.
Першими стали бомбити та обстрілювати великі міста. Харків перебував під постійним обстрілом. Поки був зв’язок ми передзвонювалися з донькою, і вона говорила, що спить і живе у коридорі.
1 березня у Маріуполі вимкнули світло, 2 березня зник зв’язок Київстар. Мені вдалося знайти картку Водафон, вона ще кілька днів мене рятувала.
Приблизно 4-5 березня вимкнули газ. І почалося пекло. Води немає, світла немає, газу немає, зв’язку немає. Військові відкривали магазини та дозволяли людям брати продукти. Але були й мародери, які безжально розбивали магазини та аптеки.
З відключенням усіх комунікацій розпочалися сильні морози. У квартирах було дуже холодно, і ми перебралися в підвал. Сніг ми збирали у пластикові бочки та відра, сніг був потрібен, щоби промити туалети. Коли він танув, то стікав по стічних трубах і ми його теж збирали. Ще одним джерелом води (не питної) була система опалення у будинках, яку ми злили.
Чисту воду роздобути було складніше. Її ніхто нам не привозив, тому чоловіки нашого будинку, ризикуючи життям щохвилини, намагалися знайти, де його можна взяти.
Кільце подій поступово стискалося довкола центру міста. Все складніше було шукати воду. Готувати на багатті та підтримувати вогонь теж було небезпечно, бо весь цей процес відбувався під кулями. Перестрілки були у житлових кварталах. Плюс ще над нами не припиняли літати літаки та скидати бомби. Незважаючи на те, що місто було абсолютно темним, бомби та решта зброї випробовувалися на нас і ночами. З 1 п 15 березня не було жодної спокійної ночі.
Вранці 15 березня ми випадково дізналися про те, що машини виїжджають у терміновому порядку, з власної ініціативи. Це була 4-а спроба нашого виїхати з цього пекла. У мене немає машини. Мене забрали із собою сусіди. Тому речі зібрати я не змогла, так як не помістилася би з ними в автомобіль. Все, що я зібрала заздалегідь, так і залишилося в підвалі нашого будинку. Зі мною були тільки документи та кішка. Ми виїхали декількома машинами на свій страх та ризик. Два дні добиралися до Запоріжжя. Колона була із 3-4 тис машин.
Отак ми стали бомжами. Вчора ще в мене була робота, будинок, і якісь 20 днів у мене все забрали. Я працювала завідувачкою шкільної бібліотеки (стаж 20 років), а також у мене було 9 годин історії, тому що за освітою я вчитель історії.
Кілька днів тому до нашої школи потрапив снаряд. Колеги казали, що вона згоріла. У школі навчалося 1200 учнів, 100 людей персоналу. У школі було 2 бібліотекарі, другий бібліотекар, за останніми даними, загинула. Директор, Хомусяк Б.А поки що на зв’язок не виходив. Ніхто не знає, що з ним.
Сьогодні я залишилася без роботи та без засобів для існування, як і всі мої колеги. Заощаджень немає, бо на зарплату бібліотека та вчителя багато не збереш. Та й не готовий був ніхто до таких подій. Із 69 шкіл міста, переважно у бібліотеках працюють пенсіонери”.
