Засновник та керуючий директор NGO «Drei Musketiere Reutlingen» Маркус Брандштеттекус у ексклюзивному інтерв’ю для Мережі захисту національний інтересів «АНТС».
Він розповів нам про свій досвід волонтерства у Туреччині та про те, як його організація зараз налагодила логістику, яка дозволяє постачати необхідні медикаменти, технічні та гуманітарні вантажі українцям, які опинилися у пастці бойових дій.
Розкажіть, будь ласка, про свою волонтерську організацію?
Наша організація створена у 2015 році. Усе почалося у часи війни в Сирії: ми вирішили створити свою неурядову організація, але не мали якоїсь певної стратегії на початку функціонування. Це було звичайним волонтерством. Потроху все само ставало на свої місця і ми продовжували підтримувати людей, які цього потребували. Працювали в основному в Туреччині: один штаб розташовувався поряд з сирійським кордоном на півдні Туреччини, інший – на турецькому західному узбережжі, біля Ізміру. Таким чином, ми вирішили допомагати сирійцям у Туреччині. Окрім того, моя дівчина з Туреччини, тож ми маємо можливість ефективно налагоджувати там роботу. А ще наш вибір зупинився на цій країні, бо вона прийняла найбільшу кількість біженців з Сирії. Тоді створили проект на півдні Туреччини поблизу сирійського кордону і ще один проект в самій Сирії, на півночі, в регіоні Ідліб. Перші роки займалися екстреною допомогою та діставали їжу, воду та все необхідне для переселенців. Щось дуже схоже на те, що ми наразі робимо для українців. У випадку Сирії це особливо було актуальним узимку, оскільки в Туреччині досить холодно взимку, не так звісно як в Україні, проте жити в палатках все ж нелегко, коли назовні, наприклад, 5 градусів морозу. Окрім того, взимку в Туреччині багато гроз та дощів, тож ми загалом привозимо дрова, кухонні плити для палаток, ковдри і все тому подібне, ну і, звісно, їжу. З плином часу ми відкривали все більше проектів, наприклад, Проект питної води – багато біженців у Туреччині залишилися без проточної та питної води взагалі, тож попит на неї величезний. Окрім того, ми розпочинали ініціативи у Греції, в якій ми працюємо з 2016 року, та в Боснії. Ми помітили, що біженцям із Сирії в Туреччині дуже важко асимілюватися та почати нове життя, їхня людська гідність щезає – і це одна з найбільших проблем. Надзвичайно важливо людині у будь-якій ситуації зберігати свою гідність, бо інакше – все інше теж можна вважати втраченим. У Туреччині також було багато літніх жінок-переселенців із дітьми, яким особливо важко розпочати нове життя на новому місці. Два з половиною роки тому, в Ізмірі, ми почали розробляти проект з освіти та розширення прав та можливостей, із курсами шиття, організованими за сприяння німецького Текстильного університету. Ми проводимо майстер-класи для жінок, окрім того, звісно, ми надаємо їм психологічну підтримку, оскільки багато жінок зазнали моральних травм через те, що сталося в Сирії та що коїлося з ними під час війни. Відкрили дитсадки для дітей біженців, і близько півтора роки тому ми відкрили щось схоже на соціальне підприємство – швейний цех, і ми пропонуємо сирійкам залишатися у Туреччині та працювати у ньому, у такому невеликому, проте дуже комфортному та дружньому колективі. Це те, чим ми займалися раніше, а що стосується України, то на четвертий день вторгнення російських військ на територію України ми вже почали працювати на підтримку українців у Польщі, і вже два місяці присвячуємо себе цій місії.
У якому місті ваш штаб (можливо кілька)? Яку команду маєте?
Наша головна штаб-квартира, де ми «живемо», знаходиться на південному-заході Німеччини, в місті Ройтлінген. Це не велике місто з населенням приблизно 160 000 жителів. В Туреччині наша штаб-квартира знаходиться у Ізмірі, на західному узбережжі Туреччини. У нас також є щось схоже на штаб-квартиру тут, у Польщі, у Радимно. Команда невелика. Основних гравців десять. Я – генеральний директор; ще людина, яка відповідає за все, що стосується грошей та цифр, тобто наш бухгалтер. Ще Сабіна, яка вона відповідає за зв’язки з громадськістю та моя дівчина Бетуль, вона віце-президент, ми разом відповідаємо за розробку та координацію проекту. Даміан – координатор проекту в Боснії, в Туреччині є Первін – координатор місцевого проекту. Ірен, яка відповідає за все, що пов’язано з проектом шиття, вона дизайнер за освітою. Є також керівник проекту, керівник виробництва та жінка, яка працює з дітьми у нашому дитячому садку.
Як часто відправляєте допомогу в Україну? Скільки тонн вантажу уже було зібрано та відправлено для українців?
У польському Радимно ми створили логістичний хаб і маємо склад, близько 1200 кв.м. Є 4 вантажівки. Допомогу в Україну відправляємо щонайменше 3-4 рази на тиждень. У нас є два варіанти стратегії наших дій: перший — ми просимо людей з Німеччини поставити нам товари в якості пожертвувань та готуємо список основних необхідних речей, а потім передаємо його нашій команді. Щосуботи від 6 до 8 волонтерів збирають ці товари, і за 2 тижні ми можемо зібрати та відправити до 40 палет товарів. Вже відправили 8 або 9 вантажівок, це 300-400 тонн допомоги. Проте наша мета полягає не лише у зборі товарів, а й у зборі грошей у вигляді пожертвувань. Є й інші фонди, які надають фінансування, і ми намагаємося подавати заявку на отримання коштів. Гроші, які отримуємо у вигляді пожертвувань, витрачаються на придбання товарів. В Україні ми підтримуємо зв’язок з іншими волонтерськими групами. Раз на тиждень вони надсилають нам список потреб, і ми намагаємось забезпечити їх.
Яку саме допомогу відправляєте в Україну?
У першу чергу відправляємо продукти харчування. Проте все це – досить динамічний процес, і він змінюється. Спочатку, наприклад, попитом користувалися ліки, а зараз переважно лікарні, особливо маленькі, зі сходу та півдня України, просять саме аптечки першої допомоги. Так, наприклад, ми купили 5000 аптечок, 3000 джгутів (турнікетів), бо в цьому була велика потреба. Ми замовляємо спеціальні аптечки під назвою IFAK (International First Aid Kit). Також деякі лікарні просять інфузії, не всі ліки просто знайти, дістати, привезти до Польщі, а згодом до України. Ми також забезпечуємо Яворів антибіотиками, деякими технічними та тактичними речами, біноклями, ліхтариками, повербанками та всім, чим тільки можемо.
Як вдається вчасно зібрати вантажі?
Ми створили хорошу логістичну систему функціонування, маємо непогану комунікаційну систему з нашими партнерами в Україні. Вони надсилають нам необхідні папери, документи, щоб ми змогли в’їхати до України. Наприклад, у нас є лист-декларація, лист про доставлені товари та лист від одержувача.
Найбільша проблема в тому, що іноді одержувач в Україні, не знаю чому, але не надає документи і ми не можемо доставити товар. І ще велика проблема, коли вантажівка прибуває на завантаження із запізненням. Для перевізника дуже важливо прибути вчасно, бо інакше ми просто витратимо свій день на очікування вантажівки замість того, щоб працювати. І товар доставляється із запізненням.
Чи є у ваші команді українці?
Під час створення логістичного хабу, ми шукали однодумців у команду. Наразі в ній 4 людини. Іноді працюємо разом по 14-16 годин, тому тут проводимо більше часу, ніж удома. Ми знайшли тут багато друзів, і це щось особливе для мене, і для мене було честю, що сім’ї, які перебувають в Україні, Львові, Яворові, запросили нас на святкування Великодня. Це була моя перша нагода відсвяткувати православний Великдень, нас ще й запросили до храму. Я протестант, але не проводжу особливої різниці між нашими культурами, тим не менш, цей досвід був особливим для мене. Було приємно провести разом 2 дні з цими людьми. Звичайно, ми говорили про всю ситуацію та про війну. Я відчував, що вони страждають, як і решта українців.
Чи були ви в Україні? Якщо так, то коли вперше і коли востаннє?
Зараз я буваю в Україні щонайменше двічі на тиждень. Я був трохи злий на себе за те, що не відвідав Україну до війни. Зараз мені крається серце, бо я знаю, що це таке, коли люди страждають через війни. Але подорож сюди також була досить захоплюючою, і іноді я намагаюся відштовхнути всі емоції, тому що вони ніяк не допоможуть людям у скруті, ми маємо бути сильними. Тож було і цікаво, і сумно водночас.
Що найбільше вразило і запам’яталося?
Ми зустріли багато молоді, яка за віком годиться мені в діти. Їм близько 20 років. Але ці молоді люди вже так багато зробили для України. Вони налаштовані працювати далі. Іноді я порівнюю їх із мозаїкою, яку всі намагаються зібрати: хтось ставить невелику частку в цю мозаїку, інші вкладають у цю картину по 10 шматочків, але кожен щось робить, щоб протистояти агресору. Це дуже надихає. Це перший раз, коли я відчув щось подібне, отримав такий досвід. Я відчував, що всі вони дуже близькі один до одного і люб’язно відкрили своє власне коло для нас, дозволили приєднатися до них.
Чи розвинений в вашій країні волонтерський рух? А в Україні?
Так, безумовно, в Німеччині багато волонтерських організацій, але також багато індивідуальних волонтерів, приватних осіб, які намагаються допомогти. Але я вважаю, що вам потрібно навчатися на спеціаліста у своїй сфері, тому що багато людей зараз мчать на кордон чи кудись в Україну і привозять рандомні товари – це практично не приносить користі. Немає сенсу сидіти вдома на дивані і думати про те, що може знадобитися іншим, а потім приносити людям те, що, на вашу думку, їм потрібне. Це неправильний шлях.
Я не можу тверезо оцінити рівень волонтерського руху в Україні, бо я працюю лише з кількома з них з України, може з двома чи трьома, але наші партнери чудово працюють та дуже організовані, тож мені подобається наша співпраця.
Як ви вважаєте, яке майбутнє у волонтерства, як руху?
Поняття не маю. Це складне питання. У глибині душі я вірю, що всі ми сестри та брати, і це нормально – волонтерити, підтримувати та допомагати. Зрештою, я сподіваюся і вірю у те, що люди зблизяться та проявлятимуть солідарність один з одним у всьому світі. Це теж щось схоже на волонтерство.
