Маленька Пташка, що сміливо боронить Сталевий палац від смерчу і опиняється у глибокому підземеллі, де вона своїм співом додає сили воїнам. І Зло, налякане силою сталевого серця, відступає – казку, присвячену «Пташці» Катерині Поліщук, написала казкарка з Тернополя. З-під пера письменниці вийшли чарівні розповіді і про інших героїв нашого часу. За вісім місяців після повномасштабного вторгнення росії вона вже написала понад два десятки казок про новітніх героїв, і в кожній закодована не лише неймовірна історія героїзму, але і шалена любов до рідного краю. Про мистецтво казки під час війни, про казкотерапію та українських дітей ми і поговорили з Іриною Мацко.
Письменниця згадує, як в дитинстві перечитала всі книжки із казками в місцевій бібліотеці, де фактично жила.
«Казки любила шалено. Я дуже багато читала. У місцевій бібліотеці знала кожну книжку, перечитала всі, а деякі – по 5-6 разів. А от за написання власних казок, взялася вже коли діти народилися. Саме для сина та доньки я почала вигадувати перші історії, коли їм треба було пояснити якісь ситуації, явища і т.д. Мені завжди легше пояснити дітям якесь поняття через образи. Пізніше почала публікувати в інтернеті на літературних порталах, щоб бачити зворотній зв’язок. Хотілося почути думку людей, які мене не знають, цікаво було як вони сприймають мою творчість. Було багато схвальних відгуків і тоді я вже наважилася надіслати в українські дитячі журнали. Так почали мої казки друкуватися, спочатку у журналах, а потім – окремими книжечками», – розповідає авторка.
Загалом, письменниця має у своєму творчому доробку понад 400 казок. Виданих книг уже більше двадцяти: є книжки-альбоми, збірки з іншими авторами та окремі книги.
«Перша казка, яку написала, називалася «Як корова царівною стала. Я народилася в Тернополі, але довгий час з мамою жила поблизу міста у селі в дідуся та бабусі. І часто допомагала їм випасати корову. Я добре знала, що життя в селі без неї було неможливим, бо вона – годувальниця. І власне перша казка «Як корова царівною стала» була написана для молодшого дошкільного віку, тоді якраз мої діти тоді такими були. Це історія про те, як корову вибрали царівною серед свійських тварин. Окремою книжкою вона не вийшла, але є в інтернеті», – каже Ірина Мацко.
Про улюблену казку в дитинстві
«Завжди мене про це запитують. Коли почала займатися казкотерапією, це десь 4 роки тому, якраз і задумалася над цим питання. Взагалі з того, яку казку людина любить можна охарактеризувати певні моменти, і от власне тому я пригадала, що моєю улюбленою українською казкою була «Крихітка Хіврунька». А ще дуже любила румунську казку «Фет-Фрумос із золотим волоссям». А от не подобалося «Гензель і Гретель», де за сюжетом батько відводить дітей у ліс і лишає їх там. У мене у голові не вкладалося, як так може бути».
«Найголовніший мій ритуал – щоб ніхто не заважав зануритися в казку»
Ідеї та сюжети казок завжди приходять із життєвих ситуацій, а от пишуться ці чарівні історії переважно вночі.
«Не маю особливих ритуалів. Найголовніший – щоб ніхто не заважав зануритися в казку. Це найважливіше. Все інше не має значення. Можливо, атмосфера це і важливо, але для мене головне, щоб залишили у спокої. Бо найважче, коли занурюєшся в роботу, а тебе висмикують із казкового світу. Тому пишу вночі, бо знаю, що до ранку ніхто смикати не буде», – розповідає.
Авторка каже: буває так, що сюжети сняться.
«У мене взагалі дуже яскраві і кольорові сни. Часто прокидаюся з відчуттям, що ніби щойно з кінотеатру. І записую. Є правда такі, які одразу записала і планувати написати казку, бо дуже яскраво це було, але вони досі є в стані чернетки. Ідея зафіксована і не розвинулася далі. Була запланована така казка «Даринко із карамелькового світу» в якому і я була, відчула атмосферу, а далі сюжет не зародився. Має бути ще одна іскра. Взагалі казку сприймаю як щось магічне, вірю, що прописавши її можна «запрограмувати» читача і закласти багато принципів, установок на добро, щасливе життя, патріотизм. І саме через це нині обережно пишу, адже зараз сюжети про війну. Важливо, що ці історії, які пишу зараз, закінчуються добре, бо так має бути у кожній казці: перемога добра над злом. Оскільки війна триває, я пишу обережно, але з установкою на те, що все буде добре. Пробую через казку передбачати це завершення. Вірю, що візуалізація та налаштовування себе і читачів, на те що все буде добре, якнайшвидше втілиться і у житті», – говорить казкарка.
Про 24 лютого і першу казку про війну
«24 лютого я прокинулася раніше, ніж зазвичай. Із новин дізналася про війну. Збудила дітей та забрала маму до себе. Відчувала, що маємо бути всі разом. Перший день ми ночували на мішках з картоплею у підвалі. Потім зібрали речі, сіли в машину і поїхали у бік польського кордону. Дорога тривала три доби. Ми підвозили до кордону маму з хлопчиком. Він тулився до неї, був наляканим і питав постійно: «Де тато, коли він приїде до нас?». А тато пішов захищати Україну. Мені ця історія не виходила з голови, хоча перші два тижні я не могла нічого писати. Але розуміла, що мільйони наших діток виїхали з України у такому стані страху і невідомості. Це стрес. Мені хотілося написати казку для такого хлопчика й інших дітей, які такому ж в такому стані, щоб трохи їх заспокоїти. І тоді з’явилася казка «Коник Вогник, який засвітив зорі». Це історія про маленького коника, який мусив тікати в ліс, бо на їх луг напала саранча. Його батько лишився з іншими звірятами витоптувати саранчу, а вони з мамою змушені були заховатися у лісі, бо там було безпечніше. Їх прийняли лісові звірятка. Завданням коника було слухатися маму, вчитися, щоб потім, коли у батька-коня сили пропадуть, самому засвітити зорі. Це була перша може трішки терапевтична казка для таких діток, які змушені були їхати з дому».
«Завжди розповідаю своїм маленьким читачам, що казки лікують»
Ірина Мацко розповідає, що зацікавилася казкотерапією, коли сама почала писати. Підкреслює, що відчувала велику відповідальність за те, що пише для дітей. Три роки тому пройшла казкотерапевтичний курс.
«Про казкотерапію можу розповідати годинами. Цю тему дуже люблю. Я часом дітям розповідаю, що казками можна лікувати, а вони на мене дивляться з широко відкритими очима. Тоді пояснюю, що горло, звісно, не вилікуємо, але можна вилікувати багато чого. Казкотерапія – це для мене робота з образами, з підсвідомістю. Наш розум суху інформацію сприймає як супротив, а коли дитина чує казку, то через відсторонення, адже у нас немає кордонів захисту і ми просто слухаємо її відкрито, є та потрібна інформація, яка лягає на підсвідомість. Завдання казкотерапії – через казку показати, як потрібно робити. Адже цей метод працює з різними внутрішніми емоційними станами. Вона може допомогти і дитині, й дорослому через образи зрозуміти себе, світ, також добре долає різноманітні страхи, агресивність, корегує поведінку і т.д. Взагалі ми схильні вірить в те, що нам розповідають. Тому казкові історії завжди передавали з вуст у вуста, коли хотіли дітей застерегти чи навчити. Все було закодовано в казці», – розповідає авторка. – Сучасні казки про війну пишу, так само кодуючи в них певні образи, через які можна і треба проводити місточки між казкою і реальним життям».
Ірина Мацко каже, що зараз і після перемоги нашим українцям потрібно буде дуже багато казок, які допоможуть вилікувати психіку великих і малих українців від наслідків війни, адже у діток, наприклад, нині з’явився страх літаків, ракет, підвалів, зникло відчуття безпеки.
«Із початком війни багато письменниць і письменників пишуть терапевтичні казки, і це дуже добре, потрібно, але це робота з наслідком стресу. Важливо також доносити і патріотичні казки, можливо, вони були б як профілактика, попередження, щоб такого більше ніколи не сталося».
Про казки у війну
Із початку повномасштабного вторгнення письменниця перебуває в Польщі, каже, що коли виїхала за кордон писати перший час взагалі не могла. Весь час слідкувала за подіями. Проте потім деякі новини настільки вражали, що казкарка перетворювала їх на чарівні історії, щоб діти та дорослі зміцнили ще більше свою віру у перемогу й бачили, силу, сміливість та патріотизм наших захисників та захисниць.
«Життя кардинально змінилося, як і пріоритети. Тому твори, які не встигли дописатися до війни, тепер не можу завершити. Сьогодні пишу про те, що болить всім нам: наша країна, наші герої, і т.д.» – пояснює жінка.
З-під пера вже з’явилися казки про морського піхотинця Михайла Діанова, про пташку Катерину Поліщук та про інших героїв війни. У кожну з історій авторка вписала ті важливі цінності, що транслюють і за які стоять захисники.
«Зараз працюю над іншими сюжетами. Дуже мене болить історія про коней, які згоріли в Гостомелі, мушу про них написати. Так само про дівчинку, якій на спинці писали контакти, щоб її знайшли рідні, в разі якщо батьки загинуть. Насправді є багато історій, які болять і з ними треба працювати», – поділилася з нами своїми планами Ірина Мацко.
