Ми продовжуємо розповідати про друзів-волонтерів, які підтримують Україну та українців з перших днів війни.
Знайомтеся, це Дарія Шаєр, яка волонтерить одразу в чотирьох організаціях. Вона нам розповіла про свою діяльність, про свою подорож в Україну та про те, чим її найбільше вражають українці.
Розкажіть, будь ласка, про Вашу волонтерську організацію в цілому?
Я волонтерю у багатьох організаціях. Починала, як і більшість поляків, самотужки, проте пізніше моя мама та кілька людей, яких вона зустріла на кордоні з Україною, заснували власний фонд. І тепер допомагаю їм у цьому фонді.
Крім того, я член Польського фонду податкових консультантів. Цьому фонду близько 10 років. У них є кошти для якісної допомоги. Наприклад, вони платять за пальне і т. д. В основному моє завдання полягає у накопиченні товарів від людей, такі як дитячі коляски, продукти харчування, ковдри і т. д., у той час як Фонд податкових консультантів більше займається купівлею та оплатою таких речей, як пальне та товари зі списку потреб від спільнот Чернігова, Харкова тощо. Доводиться купувати більшість речей, оскільки люди в основному не приносять волонтерам такі речі, як сокири, цвяхи, пластикову плівку та подібне.
Третя організація – це «Адра», фундація при адвентистській церковній громаді Польщі. В рамках діяльності цієї організації я доставляю до Львова ліки та медичні препарати.
І четверта організація, в якій я беру участь, спрямована на поєднання людей із ЗЗК (запальні захворювання кишечника) та їхніх сімей. Я теж страждаю на ЗЗК. В Україні також є люди із цим захворюванням. Нам вдається доставити до Львова деякі вітаміни та пігулки та калоприймачі, звідки вони вирушають до Києва, а потім потрапляють до українських волонтерських організацій, що допомагають хворим на ЗЗК. Ми робимо акцент на доставці цих речей саме до таких організацій, а не до лікарень, тому що не всі люди, що страждають на це захворювання, відвідують лікарні. Наприклад, мій стан дозволяє мені продовжувати нормальну діяльність та не відвідувати лікарень, проте мені все ж необхідно щодня приймати ліки, і це є величезною проблемою для українців, особливо на сході України.
У яких містах розташовані штаб-квартири Ваших організацій?
Я живу всього за годину їзди від кордону, тому глибоко залучена до всього процесу. Я була на кордоні вже у перший день війни. Ми з братом привезли людям воду, їжу, ковдри та ін.
Штаб-квартира фонду, заснованого моєю мамою та її колегами, наразі знаходиться у Радимно. Штаб-квартира Adra знаходиться у Вроцлаві, а податкові консультанти перебувають у Катовіце, неподалік Німеччини. Організація IBD знаходиться у Варшаві.
Яка у Вас команда? З якими людьми ви співпрацюєте у цих організаціях?
Чесно кажучи, я співпрацюю з великою кількістю людей і навіть не знаю багатьох із них. Проте сам процес роботи насправді дуже структурований та організований. Всі люди встигають до мене додзвонитися і передати речі та гроші, і вони знають, що ми маємо можливість привозити речі до таких міст, як Буча, Чернігів, навіть одного разу до Маріуполя завезли!
По суті це незнайомці чи друзі моїх друзів, які мають бажання допомагати. Я пам’ятаю, як мені зателефонували, і дівчина сказала: «О, вітаю, я отримала Ваш контактний номер від Сандри». Справа в тому, що я не знаю жодної Сандри. Тому тут задіяні абсолютно усі, і ми не знаємо один одного, я знаю, можливо, лише 10 людей. Також я зустріла багато українців, які доєдналися до нашого ланцюжка «гуманітарної допомоги», серед них, до речі, і Петро Шот. Є люди зі Львова, Харкова, Чернігова, а також мери як польських, так і українських міст. Це величезна мережа людей із Польщі, Німеччини, України та інших країн.
Як відбувається Ваша співпраця з українськими волонтерами?
В організації, заснованій моєю мамою та її друзями, є українка. Вона живе в Польщі вже 10-12 років, їздить у рідне місто Харків і є нашою «сполучною ланкою» з харків’янами. Ми також на зв’язку з мером Чернігова, бо ми з мамою зустрічалися з мером Дембіци, і він сказав, що Чернігів для них є містом-партнером. Моя мати так само познайомилася з Петром Шотом, а більшість людей з України, з якими познайомилась я, зв’язувалися зі мною через соціальні мережі. Ми співпрацюємо з великою кількістю водіїв та волонтерів.
Чого зараз найбільше потребують українці?
Їжа та ліки, але в основному їжа. ЇЇ справді важко дістати, бо спочатку люди в Польщі приносили та скуповували все з магазинів, наприклад, воду, горіхи, шоколадні батончики, шоколад, банани, буквально все, але зараз через інфляцію ціни зросли, і поляки не можуть продовжувати настільки масово скуповувати як раніше, і зараз справді важко зібрати їжу.
Медицина — ще одне складне питання, бо більшість необхідних ліків заборонено ввозити в Україну, і окрім того – важко дістати. Я думаю, що уряди країн мають обговорити, як саме це питання слід вирішити.
Зважаючи на інформацію, яку я отримую від українців зі східних міст, їм потрібно буквально все, зокрема поліетиленова плівка, наприклад. Моя мама організувала доставку до цих міст величезної вантажівки з поліетиленовою плівкою, цвяхами, молотками, касками та іншими будівельними речами. Армійське взуття та спортивне взуття дуже потрібні. Ми робимо все можливе, щоб дістати ці речі. Кілька днів тому ми відправили до армії цілу палету сухофруктів та горіхів з допомогою Петра Шота, який до речі вирішує, куди саме поїде товар, ми просто постачаємо його речами та пальним.
Скільки тонн вантажу уже було зібрано та відправлено до України?
Ой, важко порахувати. Я тільки знаю, що було надіслано багато речей, мій будинок вже буквально перетворився на склад. Мінімум 3 або 4 фури поїхали до України 100%, набиті їжею, поліетиленовою плівкою, ковдрами, рушниками тощо. Я особисто відправляю речі здебільшого від цивільних, приватних осіб, а не від компаній.
Чи виникли проблеми з доставкою вантажу?
Так, що стосується логістики, я маю на увазі, що іноді машини надто маленькі для нашого об’єму товарів J
У деякі міста, такі як Маріуполь, важко доставляти речі, і це, звичайно, засмучує. Ще на сході України є величезна потреба у джипах, оскільки через погодні умови та руйнування вони є єдиним способом доставки людям продуктів та ліків. Ось чому багато людей у Польщі купують автомобілі та відправляють їх в Україну.
Ви пам’ятаєте свій перший візит до України?
Ні. Я була дуже маленькою і не пам’ятаю свій найперший візит. Проте пам’ятаю свій перший візит до України вже під час війни. Я була у Львові в опері, і це було приголомшливо, все таке чарівне та гарне. Закохалася у це місто. Українці приділяють особливої уваги кожній дрібниці у питаннях архітектури, і це вражає мене. Дуже гарна країна.
Пам’ятаю, моя сім’я сильно сперечалася зі мною через мій візит до України під час війни, і це не дивно, але все пройшло добре. Я знаю, що іноді і у Львові бувають сирени, але це не можна порівняти з Бучею, Черніговом, Маріуполем і т. д.. Хоча одразу після того, як ми перетнули кордон, я відчула, що це і є справжня війна. Скрізь було багато мішків із піском та блокпостів, так що видно, що в цій країні зараз триває війна. Але у Львові насправді було тихо та безпечно. Ми відвідали львівську пивоварню «Правда», бо я працюю на пивоварні у Польщі, і ми привезли їм подарунки, а вони в свою чергу запросили нас подивитися виробничий комплекс. Пам’ятаю, що навіть у виробничій зоні багато гарних фресок, плакатів, скрізь такі дивовижні мистецькі деталі, скульптури. У Польщі нікому не спаде на думку зробити виробничий майданчик таким красивим! Але українці творять мистецтво буквально зі всього. Також по дорозі назад до центру міста я побачила багато патріотичних плакатів замість реклами, що мене дуже здивувало. Я зробила багато фотографій.
Коли ми дісталися до львівського вокзалу, щоб відвезти людей звідти на автобус до Польщі, ми помітили коридор, повний мем-постерів з Путіним, ляпасом Вілла Сміта на Оскарі та інші жарти. Це було так чудово! Всі вони так чи інакше були пов’язані з війною, але в нас було відчуття, що ці люди воюють не лише за допомогою зброї, а й за допомогою мистецтва та гумору, і це приголомшливо.
Чи волонтерський рух у Польщі є розвиненим?
Він не був розвиненим точно. Але тепер я відчуваю, що ця війна все змінила. Люди хочуть допомагати. Пам’ятаю перший день війни: ми з братом були на кордоні і коли я прямувала до траси, я думала, що побачу величезний потік машин з України до Польщі, а насправді було зовсім навпаки! Була пробка з поляків, які намагалися в’їхати до України з гуманітарною допомогою та товарами. Ми бачили тисячі машин, і я маю фотографію, яку я зробила після того, як ми дісталися до кордону з їжею, водою і речами для новоприбулих. Ми побачили сотні інших поляків, німців та інших, що стояли і чекали на прибуття українців. Це було так зворушливо. Виявилося, що кількість охочих допомогти перевищила кількість українців, що приїжджали.
Чи розвинений волонтерський рух в Україні?
Я не знайома зі станом українського добровольчого руху до війни, тому не маю з чим порівнювати. Зараз бачу виходячи із нашої співпраці з українцями, що волонтерський рух вже досить розвинений в Україні. Я не звертаю уваги на національність волонтерів, з якими працюю, наприклад, зараз я співпрацюю з величезною кількістю людей з України, Німеччини, Польщі, Португалії, Греції. Особливо допомагають греки. Вони направляють багато товарів та коштів.
Які риси характеру українців вас вражають найбільше?
Почуття прекрасного! Ваше почуття прекрасного мене вражає, воно справді сильне, і ні з чим не порівнянне. Друге – це творчість у всіх аспектах, хоча ця якість теж пов’язана з вашим почуттям прекрасного. А ще ваше поєднання сміливості та почуття гумору – це надихає. Кожен українець, якого я зустрічала, виявлявся дійсно цікавою, працьовитою та скромною особистістю. Я ще не зустрічала «звичайного» українця.
Яким є майбутнє волонтерства як руху?
Я думаю, що зміна мислення, спричинена цією війною, спонукала людей у всьому світі почати щось робити не з почуття обов’язку, а тому, що вони щиро захотіли допомогти. Я сподіваюся, що в майбутньому люди продовжуватимуть займатися волонтерством, незважаючи ні на що, з метою допомагати людям тим, чим вони здатні.
