Про це кохання говорила не лише Україна, а і світ. Їх весільні фото, зроблені на нескореному заводі «Азовсталь», побачили чи не у кожному куточку Землі. Письменниця, військова полку «АЗОВ» Валерія Карпиленко та прикордонник Андрій Суботін одружилися 5 травня у річницю створення полку «АЗОВ». За три дні після цього Андрій загинув. Його Валерія — вже 9-ий місяць у російському полоні.
Про шлюб своїх дітей, який став символом вічного кохання, про їх дороги, які в один момент переплелися та про безкінечно глибоку і прекрасну поезію Валерії нам розповіла мама Андрія – Людмила Суботіна.
У «Маріуполь він поїхав з однією сумкою та наплічником»
«Сьогодні бережу кожен спогад. Їх багато і вони назавжди залишаться у моєму серці. Це такі неповторні відчуття, такі моменти, які я знову і знову проживаю. Вони дуже радісні і дуже сумні, а інколи просто нестерпно болючі. Але я була щасливою мамою. Андрій народився у сім’ї військових на Далекому Сході. Йому часто доводилося змінювати садочки та школи. Це дуже непросте життя для дитини, але він ріс спокійним за характером, тому ми не мали проблем, і він швидко адаптувався на новому місці.
Я зберегла багато його дитячих речей. Серед них чимало іграшок та книжок. Попри те, що ми багато переїжджали ми завжди це все возили за собою. Андрій дуже любив читати. Спочатку це були казки, а потім – пригодницька література та фантастика.
Син змалечку був витривалим до навантажень. Було, йдуть з батьком полем, сніг по коліна. Син несе свого наплічника, чоловік каже, що видно – трішки втомився. Але щоразу як запитував чи допомогти, Андрій відмовлявся. Чоловіку доводилося придумувати цілі історії, щоб дати дитині перепочити. Наприклад, він брав його на плечі і казав, що треба вдивлятися в далечінь і розказувати, що там.
А ще він дуже багато спілкувався з дорослими чоловіками, друзями свого батька. Валерій Олександрович часто брав його з собою на полювання, риболовлю. Тому він змалку розбирався у тонкощах цих занять. Дуже цікаво було слухати, як він те все розповідав своїм одноліткам.
Він мріяв бути військовим, як батько. Якби виріс у сім’ї медиків, можливо думав би про фах лікаря, а так він знав військову справу. Коли закінчив школу, син мав проблеми із зором, тому замість військової академії почав вивчати юридичний фах. Вибір був простий – йому легко давалися гуманітарні науки. Юриспруденція йому дуже подобалася. Можливо, через те, що любив допомагати людям. Навіть коли мав небагато знань, але була справа, яку він міг вирішити – пишався. Пізніше він закінчив військову кафедру, паралельно працював. Потім одружився і нині для нас втіхою є красуня-онука від його першого шлюбу. Дуже розумна дівчинка. Я дуже мало кличу її за ім’ям, від народження вона у нас Любімочка. Їй це подобається. Не уявляю свого життя без онуки. Ми з нею займалися нещодавно рукоділлям і вона каже: «Бабуню, а ти знаєш, мені говорять, що я схожа на тата і я цим дуже пишаюся».
З часом Андрій повернувся до своєї мрії – стати військовим. Йому запропонували кілька варіантів. І він, вже як прийняв рішення, сказав нам, що переїжджає в Маріуполь. Поїхав туди з одним наплічником та сумкою. Працював у частині юристом. Там у прикордонному загоні він і познайомився з Лєрочкою і відтоді почалася нова сторінка вже їх спільного життя…»
«Я хочу, щоб ви Лєру пізнали через її вірші»
«Коли вони познайомилися, обоє були дуже щасливими. Ми раділи за дітей. Ніколи не ставили їм зайвих запитань, бо все бачили і так. Але Господь дав їм короткий час бути разом. Всі, хто знають історію їх кохання, відчувають всю щирість і бачать красу почуттів. Війна лише додала справжніх і вічних моментів в їх життя. Знаєте, я би хотіла сказати про Лєрочку не особисте враження, а щоб ви відчули її через призму творчості. Вона така багатогранна людина, сама себе створила. Закінчила з відзнакою університет, працювала там, стала кандидаткою наук. І, насправді, могла обрати свій шлях по різному: бути викладачем чи науковцем.
Війну наші діти відчули у повній мірі ще 2014 року. Андрій – коли батько отримав поранення, контузію, Лєрочка – коли втратила будинок, в якому росла. Вона в цей час відчула, що ворог забрав її дитинство».
Дайте часу набутись щасливою
Бо щасливою ще не була –
Я з дитинства старою і сивою
У душі по планеті цій йшла.
І самотньою, й надто сильною –
Так вже склалось – дитина в мені
Заховалася й росла, наче біль моя,
Прокидаючись лиш уві сні.
Я зростила її власними силами –
Я зростила себе – цього досить
Над батьківськими рано могилами
Заплітала сама свої коси.
Не судіть, що тепер все життя моє –
Радість й сміх, легкість суджень і рішень.
Дайте часу набутись щасливою
Хоча б серед природи і віршів.
«Пам’ятаю, коли Лєрочка служила у Державній прикордонній службі, в неї були проблеми зі здоров’ям. Тоді їй порадили звільнитися. Я приїхала до неї в шпиталь, і ми якраз гуляли поміж дерев, саме красива осінь стояла. Вона тоді вела розмову із побратимом. Я слухала і була приємно вражена, яка в нас потужна молодь. Вона йому казала: «Братику, мені порадили звільнитися зі служби, але ще ж війна не закінчилася». А він відповів: «Це буде правильно, тобі потрібно перезавантаження. Не хвилюйся, перепочинеш і ми тебе знову позвемо, ще станеш у стрій». І про цей відрізок життя, коли вона тримала стрій, і пережила багато втрат серед друзів та побратимів, вона пише вірш:
Знаєш що брате, пообіцяй мені, одне –
Як мене не стане, ти не полишиш воювати
І ще – назвеш в мою честь свого автомата,
Щоб я нищила ворогів після смерті –
Тих, хто лишився топтати землю мого Донбасу
Чужими чоботами.
Пообіцяй. Пообіцяй, що я житиму
В твоїх пострілах. Що моє серце продовжить битися кулями,
Як вражатимуть ворожі цілі.
Пообіцяй мені, брате.
Що я здійму свої руки піднятим від наступу нашого війська пилом,
Що ти не дозволиш мені вмирати.
Що наша земля для ворогів України – могила,
А не для її снів і доньок,
Назви в мою честь свого автомата.
Коли я читаю ці вірші, я розумію на скільки було складно у житті, і в той же час я розумію силу її друзів, як вони всі трималися у складних ситуаціях.
Чимало поезії, в якій вже відчувається їх життя з Андрієм. Коли я спілкуюся з їх друзями, вони кажуть, що, коли закохані почали жити разом Валерія змінилася: вона стала тендітною квіткою, пелюстки якої від вітру захищав її Андрій, стала більше уваги приділяти творчості, почала грати на бандурі. А ще вони багато їздили відпочивати. Вона любить природу, для неї найкращий відпочинок – походити поміж трав та скель донбаської землі. І в цей період вона пише:
Я відчайдушно вирішила жити.
В один момент відчула смак життя.
Для цього варто було полюбити.
Для цього і існують почуття.
Вони народжують в моїй душі бажання
Й жагу до дій. Жагу до сподівань.
Хай в порожнечу, але все ж зізнання –
Змінити щось. Щось спробувати знов.
Ви називаєте це почуття Любов’ю?
Бажання жити – ось що є Любов.
У неї величезний творчий доробок. До збірки, яку вони випустили з Андрієм в 2020 році увійшла не
вся поезія. У грудні я перевипустила збірку «Квіти і зброя». До цієї збірки, я додала лише нову обкладинку із Лєриним фото з Азовсталі і одним віршом, в якому її крик душі про ті страшенні часи. Ми з її друзями проводили вечір поезії: читали Лєрині вірші, розмовляли. Була дуже тепла атмосфера. Я тоді подумала, що вона точно відчує це тепло і як ми її чекаємо, можливо від цього їй буде хоч трішечки легше пережити ті жахіття, які зараз є в полоні. Знаю, від її побратимів та посестер, що нині Лєра у одному з російських таборів, їй дуже складно, але тримається вона мужньо.
Вона значиться в полоні, перемовини щодо обміну тривають, але, на жаль, ворог не завжди дотримується домовленостей, тому навіть на сьогодні дуже багато людей ще в полоні, в жахливих умовах. Коли Валерія повернеться в Україну ми не знаємо, бо розуміємо з яким ворогом маємо справу. Тому молимося і дуже чекаємо її.
Я часто думаю про майбутню зустріч з нею і чекаю цього моменту. Щоразу уявляю собі його. Проте якою буде наша зустріч – я не знаю, чесно, бо те, що відбувається у душі неможливо передати словами.
Маю бажання, коли Лєрочка повернеться, знову організувати вечір поезії. В неї незвичайні вірші, і вона їх дуже гарно читає сама. Не знаю чи хтось може зрівнятися з її читанням. В неї є вірші, які вона написала вже будучи на «Азовсталі». Я дуже хочу, щоб вона передала цю поезію світу: бо їхнє життя і любов незвичайні.
І навіть на фото вони завжди щасливі і усміхнені. Я розумію, що дивлячись в очі смерті, вони
насолоджувалися поглядами одне одного, і, можливо, останніми хвилинами разом. Думаю, вони відчували всю біль і жахіття, які були. Тому вони і вирішили взяти шлюб, на цьому дуже наполягав Андрій. Вони мали можливість одружитися і до цього. Але рішення було прийнято в травні. І Лєра написала, що Андрій хоче одружитися саме 5 травня – у річницю створення полку «Азов». Він до неї прибіг на декілька хвилин пізно увечері. Орест їх сфотографував і записав відео, де вони розповіли про свої каблучки, які він зробив з фольги і більше вони не бачилися. Він пішов і загинув від кулі снайпера в 1.45, 7 травня.
Навіть під страшними обстрілами Андрій і Лєра зберегли людяність. Вона допомагала жінкам та діткам. Андрій допомагав евакуювати поранених до шпиталю, який був на «Азовсталі». І хоча син не вивчав військових наук, але у війні показав себе рішучим і мужнім офіцером. Він нагороджений орденом ІІІ ступеня «За мужність»… Посмертно..
Якщо відверто, я мала надію, що коли світ побачить таку велику загрозу і побачить, що наші воїни як леви б’ються до останнього подиху, то одразу допоможуть аби війна не затяглася. Ситуація складна. Але дивлячись на наших захисників, які так сміливо і з такою віддачою стали на захист, я впевнена, що перемога неминуча. І наші воїни — вони достойні, щоб ми їх зустрічали і чекали. І весь світ має приклонитися за їх мужність. Бо вони здобувають цю перемогу не лише для своєї країни, а і для всього світу. Я на всіх можливих платформах завжди кажу за наших дітей, за полонених. Я маю нагадувати про це, бо ми маємо боротися, адже вони як захисники виконали свій обов’язок перед нами і державою в цілому.
Чого я хочу зараз? Дочекатися своїх дітей
Рівно рік як я не бачила дітей. В нас ніколи такого не було, щоб ми не бачилися так довго. Спілкувалися щодня.
Ви знаєте, у мене немає відчуття втрати свого сина, є тільки пекельний біль та туга і відчуття, що я так скучила за ним: хочу обійняти і поцілувати. Я навіть відчуваю запах його тіла. Можливо, це неправильно, але я не хочу вірити, що ні сьогодні, ні завтра його не буде зі мною.
Якщо я скажу, що 2022 рік був дуже страшний для мене, то я нічого не скажу. Я пам’ятаю лютий-березень. Але коли 7 травня ми отримали звістку, що загинув наш син, час зупинився…
Пам’ятаю, що у травні, коли я приїздила за місто, у нас в садку дуже співали птахи. Можливо, вони щороку так співали, а можливо – це моє відчуття. Я виходила, а мені цей спів пташиний просто розривав душу. Не можу проаналізувати ні літа, ні осені і зараз вже зима. Андрюша завжди коли телефонував, це було всього декілька разів, бо в березні його позицію розбили зовсім. Потім він вже із телефона свого побратима писав нам коротенькі повідомлення. Син завжди просив мене не плакати, казав, що повинен захищати нас і свою донечку. Завжди казав: «Ти вір – все буде Україна!» Згадую його слова і не завжди можу стримувати сльози. Але вибачаюся перед ним і кажу, мені дуже нестерпно.
Чого я хочу зараз? Дочекатися своїх дітей. Щоб я мала можливість обійняти, і щоб я мала можливість принести синові квіти на могилу, бо він мені їх завжди дарував. Навіть коли на «Азовсталь летіли бомби». Тоді до Дня матері, який припав на 8 травня, вони з Лєрою замовили квіти. Я їх отримала, коли сина вже не було у живих. Кур’єр приніс. Мені здавалося, що я більше не можу дихати. Найдорожчі квіти у своєму житті я зберегла. Дуже хочеться поїхати у Маріуполь. Я маю знайти свого сина, на сьогодні нам його тіло ще не повернули. Тому плекаємо надію, дуже сподіваємося, що наш Андрюша знайде спокій вдома, ми зможемо його поховати з почестями, як він того заслуговує. А поки що молимося, щоби Господь упокоїв його душу у місці світлім та квітучім, де немає печалі.
Кожного дня, ми сподіваємося. Важко, але інакше не можна».
