«Асвабадітєлі» ґвалтували людей та хоронили їх у братських могилах в Бучі» – спогади мешканки Катюжанки

Наталя, з села Катюжанка, з перших днів війни опинилась у самому центрі, так названої рашистським диктатором «спецоперації».

Історія, яку розповіла нам дівчина виглядає справжнім фільмом жахів, але, на жаль, все це відбувалося насправді.

Далі даємо пряму мову Наталі:

«Ще ввечері 23-го числа читала новини, що війська Росії біля кордону України. Я розуміла, що, якщо буде вторгнення зі сторони Білорусі, в моєму селі вони будуть приблизно за півтори години, адже пряма дорога до Києва проходить через Катюжанку. Не зважаючи на це, тривожно запевняла себе, що повторюється ситуація, яка була близько року тому, чергові провокації росії.

Та, на жаль, вже вранці почула стук в двері та слова, які назавжди змінили життя мільйонів людей «війна почалась». Першими, звичайно, у мене були сльози і не розуміння, що робити далі, куди тікати. Навіть власний дім вже не є тим місцем, де відчуваєш себе в безпеці. Прийшло відчуття тотального пустошення.

25 лютого близько 4 ранку ми почули, що вони зайшли в наше село. Йшли колони, які здавались просто безкінечними: головна вулиця гула, як ніколи раніше. А вже на другий день були перші втрати серед моїх односельчан. Рашисти розстріляли людей, які просто поверталися додому.

Весь час було чутно вибухи зі сторони Гостомеля, Бучі, Бородянки. Оскільки, міст в селі Демидів був підірваний, дорога через Вишгород на Київ була закрита для окупанта. Рашисти оселилися в будинках місцевих людей, що жили на головній вулиці. Через якийсь час в селі був встановлений штаб, вони окопались в школі (за що їх потім чиновник Міноборони рф нагородив «за відвагу» прямо на шкільному стадіоні), облаштували госпіталь в будинку культури, а на місцевому заводі вони ремонтували несправну техніку.

Будинки, в яких вони жили, були повністю обкрадені. Вони забирали все: від жіночої білизни до автомобілів. З часом рашисти почали заходити в оселі по всьому селу, говорячи, що шукають партизанів, «конфісковували техніку», а людям, що не відкривали, банально, виламували двері. І весь час звучали гнилі слова ворога: «ми прішлі с мірам!»

А потім хронологія збилась. Тільки поодинокі спогади…

Пам’ятаю, як в село прибув Царьов, де за його участі зняли пропагандистське відео про допомогу росіян місцевому населенню.

Пам’ятаю, що кожну ніч просинались від звуку гелікоптерів, які пролітали прямо над будинками та приземлялись біля школи. Люди, що живуть поруч, розповідали, що рашисти з них швидко виносили  на носилках поранених та трупів, які потім спалювали, або закопували за училищем.

Пам’ятаю, як за 15 метрів від нашого будинку було чутно постріли в напрямку Києва, тому ми заховались в погріб аби не закладало вуха.

Пам’ятаю історію бабці, в городі якої закопали два трупа та місцевого страуса, якого безщадно з’їла «друга армія світу».

Пам’ятаю, як горіла хата, де себе випадково підірвали близько 15 чеченців.

А вже на третій день у нас зникло світло, вода, опалення та зв’язок. Рашисти повідчиняли та обікрали магазини, а потім за справу взялись і місцеві мародери. «Зелених коридорів» не було, тож люди залишились в критичному становищі. Ми не розуміли, скільки ще часу проведемо в ізоляції від світу, тому доводилось економити харчі та пристосовуватися до нових умов.

Не зневіритися допомогли люди, які щиро підтримували один одного та ділилися тим, що у них є. В такий час цінно знати, що біля тебе все ще залишилися ЛЮДИ, що готові віддати останнє.

Одного ранку ми почули гул машин. Орки перший раз заїхали в глиб села. Ми подивилися у вікно і побачили, як з машини один за одним виходить ворог з автоматами в руках. Вони зайшли до нашого сусіда. Від думки, що рашисти можуть через декілька хвилин зайти й до нас, мене почало трусити на нудити. Було незрозуміло що очікувати від нелюдів, які прийшли на твою землю. Невідомість з’їдала зсередини.

Такий страх як тоді я не відчувала ніколи в житті. Безвихідь. Подумки я почала себе заспокоювати. В моїй голові промайнула думка: «ми можемо втратити тіло, головне – зберегти душу». Того ранку вони зайшли в усі будинки поруч, але оминули наш.

Я не бачила смерть на власні очі, але чула безліч жахливих історій від людей. Найстрашніше усвідомлювати, що від рук ворога помирають твої знайомі. Вони застрелили дівчинку з моєї школи, якій було всього 18. Неможливо зрозуміти, як в один момент обривається життя людини, яка мріяла, кохала, будувала плани, вона не була стратегічним об’єктом або ціллю «асвабадітєльнай апєрация».

Знайомих ґвалтували та хоронили в братських могилах в Бучі.

Тепер я прокидаюсь та засинаю з думками про людей, які втратили близьких, про маленьких діток, над якими знущались  НЕЛЮДИ. Я не знаю як жити далі, жити як раніше вже неможливо. Вони зламали долі мільйонам людей. Вони розбудили в нас люту ненависть.»

Поділитись в соцмережах