Наталя Омельчук: “Реальну небезпеку я відчула, коли в селище зайшли війська окупантів. Коли я побачила їх військових навпроти моїх вікон. Нахабних. Впевнених, що тут не буде спротиву.”

Війна в мій дім прийшла в 2014 році. Тоді я ще жила в м. Молодогвардійськ, Луганської обл. З самого початку важко було зрозуміти, що відбувається і чому саме так. Але факт того, що тогочасний мер “злив” наш район ще в квітні, десь за місяць до псевдореферендуму, ми відчули одразу. Бо він озброїв “загони народного ополчєнія” для оборони міста від міфічних бандерівців.

Я дивилась на то як на театральну виставу та чекала ЗСУ. До моменту захоплення КПВВ “Ізваріно” у нас було відносно спокійно. А далі ми стали транзитною зоною для переміщення військ російської армії в Україну. В цей момент я вперше виїхала з дому на “пару тижнів – місяць перечекати”. Власне, цей досвід вкарбувався в мене як тавро. В серпні 2014 стало зрозуміло, що додому я не повернусь. Але потрібно було забрати всі свої документи, ноут і хоч якісь речі. Проїхати на окуповану територію в зону бойових дій було нелегко, але я впоралась. Саме в той момент були бої за Новосвітлівку, в 15 км від мого містечка. Я досі дивуюсь, як я доїхала неушкоджена. Бог весь час посилає мені на зустріч потрібних людей. 14 серпня 2014 р. я виїхала з дому і більше там не була. 

Це були складні 8 років. Та я зустріла свого чоловіка, ми народили двох синів, побудували сироварню та переїхали в Ворзель. Де на 7 році війни я знову відчула себе як вдома. Я відкрила власну справу та мала великі плани на цей рік. Працювала в Шелтері Святої Ольги, який відкрився в нашій громаді. Ми розпочали бюджетну адвокацію, шукали партнерів та благодійників, запустили соціальне підприємство. Життя вирувало. Я почала бачити перспективу та мріяти. 

І я мріяла про власний будинок. Ми навіть знайшли в сусідньому селищі такий, що задовольняє всі наші примхи і почали збирати документи на іпотеку. Але щось нас стримувало. 

Власне, в цей момент почались розмови про можливе повномасштабне вторгнення і необхідність зібрати тривожну валізу. Я одразу сказала, що вдруге я нікуди не поїду. Тиждень я збирала документи по квартирі, щоб скласти їх в одну теку. Це все, на що я була спроможна. Я плакала від меседжів в Фейсбук – “переселенці, розкажіть про ваш досвід. Бо тут, виявляється, війна, а ми не в курсі.” Це було боляче. І сил лишалось ще менше. В перші роки після переїзду я ВЗАГАЛІ не розповідала, звідки я. І була вдячна стереотипу, що на сході люди не говорять українською. Бо за критирієм мови мене найчастіше відносили до Поділля. Адже доводити, що я не кликала Путіна до себе в місто було складніше, ніж відмовитись від місця народження. 

Власне, на початок року і в країні була геть інша ситуація, ніж у мене в містечку в 2014. Ми обговорили з чоловіком можливі варіанти. Але переїзд – це було щось за межами реальності для мене. Можливо, я була легковажна. Та мало хто з нас очікував вхід російських військ саме в нашому напрямку. Що бої за аеропорт в Гостомелі приведуть до таких наслідків. Що Ворзель буде відрізано від безпечних шляхів евакуації вже через пару днів. 

24 та 25 лютого я займалась евакуацією жінок з шелтеру. Знаходитись в будинку було дуже небезпечно вже 24.02, і я вдячна своєму чоловіку, що на свій страх та ризик він за декілька ходок вивіз жінок та співробітників в більш безпечне місце. 25.02 евакуацію продовжила я. Я їхала по порожній Бучі і відчувала страх та ненавість кожною клітинкою свого тіла. Я згадала своє місто влітку 2014 – там було все так само. По місту вже йшли  бої, колона ворожої техніки проривалась на Київ. А я “кущами й козиними тропами” вивозила жінок та дітей в більш безпечне місце. 

І в той момент я відчувала, що все роблю правильно. 

Але вдома мене чекала родина і питання – чи будемо евакуюватись ми? Я не можу пояснити, чому я не могла зібрати речі і поїхати. І фраза “не переживай, ми сюди скоро повернемось” приводила в заціпеніння і взагалі зупиняла. Бо я це вже пройшла. І не повернулась. І мені всі 8 років то не давало спокою. І найбільш безпечно в цей період я почувала себе в квартирі в центрі Ворзеля. Навіть коли відключили електроенергію, а з нею воду і опалення. НАйважче було залишитись без зв’язку та достовірної інформації. Це дезорієнтовувало в просторі і заважало приймати рішення. 

Реальну небезпеку я відчула, коли в селище зайшли війська окупантів. Коли я побачила їх військових навпроти моїх вікон. Нахабних. Впевнених, що тут не буде спротиву. Що вони тут зараз хазяї, бо мають зброю і від того сильніше за мирне населення. Що вони вирішують, стріляти на ураження в місцевих чи ні. Користуватись авто стало взагалі небезпечно – тут стріляли без розбору. 

З’явився низький тваринний страх за себе та родину. За своїх дітей, які через мою свідому відмову виїхати в перші години тепер опинились в заручниках. Страх виходити на вулицю. Відпустити чоловіка до колодця по воду. Страх піти і не повернутись більше. Це був розпач. Я розуміла, що швидко окупантів не виб’ють, а отже треба якось налаштовувати побут та життя в нових умовах.

Ким би ти не був і де не працював до війни, опинившись в окупації та без їжі в холодильнику, ти підеш виносити продукти з магазинів. Це дуже складний досвід. Почуття гідності проти страху голодної смерті. Розуміння, що зараз я мародер і те, що у тебе вже нема підгузків та спеціального харчування для дитини. Чи специфічних ліків для мами з цукровим діабетом після онкологічної операції. І ти робиш вибір не на користь своїх глибоких принципів. Заходиш  в розбите скло магазину і дуже швидко шукаєш необхідні позиції.

Приготування їжі та постійне прибирання робили свою справу – руки та голова були хоч чимось зайняті. Ще потрібно було розважати дітей та заспокоювати після сильних обстрілів. Пояснити, чому в один момент наше життя так сильно змінилось. Чому ми не можемо робити більшість з того, до чого звикли – піти на прогулянку в парк, поїхати до тітки в Ясну поляну, пограти в шахив кав’ярні… І ще купа таких чому. 

Рішення про евакуацію прийняв чоловік зранку 8 березня – коли після пошкодження ГРП у нас зник газ. Він просто став вантажити якісь рандомні речі в машину і сперечатись було марно. Завантажили речі, залишки продуктів з холодильника, кота і поїхали в Ясну поляну. Там в сироварні в свій час ми зробили пічку, яка тепер рятувала наших родичів в приготуванні їжі. Це був один з найстрашніших відрізків нашої евакуації. Адже ми їхали і не знали, чи зустрінемо ми військових і нас розстріляють чи доїдемо. Було до нудоти страшно. 

В Ясній поляні окупанти  вже почали розквартировуватись по порожніх будинках, артилерія стояла в полі за кооперативом. Діти денний сон спали в погребі. Холодно, сиро, всі в куртках.  

 Ми розуміли, що треба їхати далі. Місцеві вже два дні збирали колони з автомобілів та домовлялись про евакуацію через окуповані території до Житомирської траси. Ми підписались їхати наступного ранку. Поїхали в наш ЖК розповісти про можливість евакуації і забрали ще речі. 

Наша машина нагадувала кібітку ромів – там було складено життя 5 людей і кота. Я забрала з собою купу всього. Не факт, що я буду тим користуватись. Але можливість носити власні речі якось дають відчуття дому та затишку.

Всю дорогу я плакала. Від того, що знову полишаю будинок. Вдруге моє життя повністю змінюється не за моїм бажанням. Від сумних облич людей, яких ми зустрічали. В їх очах одночасно читався страх за нас та радість, що ми насмілились виїзати. Плакала, коли бачила як місцеві по селах опікуються колоною. Коли бачила, що машин стає все більше. На виїзді на трасу всю колону зупинили. Три години ми чекали, поки окупанти дозволять нам виїхати. За цей час вони перегоняли свою техніку. Відбувся бій поблизу. І ми стояли в полі навпроти російського танка і не знали, чим завершится день. 

У дітей в машині вже почалась істерика. Мама сиділа і боялась ворухнутись. Навіть говорити було важко.

Нарешті нас випустили. Я не знаю, як довго перед моїми очима буде стояти все, що я побачила за ті два тижні і під час руху житомирською трасою.

Ми плакали, коли побачили українських військових. 

Тепер я маю два абсолютно різних досвіди залишати свій дім в окупації під час бойових дій. Їхати з розумінням того, що можу ніколи не повернутись. 

More…

Ольга Тихомирова: «З першого дня війни російська авіація бомбила житлові масиви»

«Літаки скидали авіабомби кожні 15 хвилин. Не знаю в яких пекельних сценаріях можна таке уявити», – розповідає Ольга Тихомирова.

More…

У березні доставили понад 60 гуманітарних вантажів у рамках проєкту «Local Humanitarian Response Initiative»

Заявки, які надходять від територіальних громад, опрацьовували протягом березня ГО «Мережа захисту національних інтересів «АНТС» та ГО «Лісові ініціативи і суспільство», у рамках спільного гуманітарного проєкту «Local Humanitarian Response Initiative».

More…

“Українська МРІЯ” – зі згарищ в лідери вільного світу

Україна після перемоги. Зараз громадяни бачать руїни і зруйновані життя. Але виграти війну – це марафон і після перемоги почнеться тривала робота із відбудови життя. 

Українські міста після перемоги – це інновації, це комфорт і гармонія із природою. Це високотехнологічні заводи. Це мільйони українців (не лише біженців, але і ті, хто виїхав давно чи працює у Кремнієвій долині), які повертаються до рідної країни із особливою місією –  стати архітекторами майбутнього, втіливши найсміливіші мрії. 

More…

Ми розповідаємо історії людей, яким вдалося вирватися з окупації.

Від цих історій холоне кров, а сльози течуть самі по собі, важко стримати емоції. Те, що роблять з українцями наші сусіди, пробачити неможливо. Розповідаємо історії бібліотекарів, які врятувались з окупованих територій.

More…

Ці 2 тижні були найгіршими у моєму житті… Ми майже опустили руки, надія згасала…

Це перша історія з Маріуполя, про яку наша команда дізналася. Ми читали її і плакали, бо у це просто неможливо повірити. Але це правда. Ми розповідатимемо вам щодня історії тих, кому вдалося вирватися із пекла…  Ця тендітна дівчина – Олена Филимонова. 2014 року, вона тікала від війни на Донбасі, а в лютому 2022 року – прокинулася від вибухів в її вже рідному Маріуполі.

More…

Скасування проведення оцінки впливу на довкілля може призвести до зловживань

Скасування проведення оцінки впливу на довкілля в післявоєнний відновлювальний період може призвести до зловживань з боку недоброчесного бізнесу, який встановлюватиме шкідливе для довкілля обладнання, використовуватиме застарілі брудні технології. Адже процедура ОВД наближала нас до стандартів ЄС.

More…

Рада Європи запустила платформу для залучення гуманітарної допомоги українцям

Конгрес Ради Європи створив платформу «поєднання» європейських міст, які хочуть допомогти Україні.

Про це повідомляють в Мережі захисту національних інтересів «АНТС».

More…

Ми хочемо, щоб Джо Байден нарешті проявив лідерство – Ганна Гопко

Українці у Варшаві вимагали від президента США рішучих кроків

Надати негайно українським військовим зброю необхідну для захисту від російських бомб та ракет, запровадити ще більше санкцій проти путінського режиму та ввести повне ембарго на російські нафту та газ.

More…

Наша місія – зробити Україну лідером сучасного світу, розкривши її унікальний потенціал трендсеттера через адвокацію національних інтересів.