40 років пустелі для  «хороших росіян»

143 Views

Дискурс про хороших та поганих росіян повинен бути направленим у конструктивне русло. 

Праведники не можуть чекати, коли буде повалено режим путіна після програшу у війні, ціною загибелі тисяч українських військових та цивільних, а повинні діяти. 

Праведники мають певні моральні обов’язки та не потребують публічного схвалення, бо їхні цінності і переконання є базовими орієнтирами, а не настроєм натовпу. 

40 років водив Мойсей свій народ пустелею не тому, що не міг знайти дороги до Землі обітованої, а тому, що ця дорога була шляхом очищення від рабського досвіду. 

Інтелектуали ж мають обов’язок допомогти прийняти покаяння цілому народові, а також очистити його від спокуси мститися Україні і світу за програш. А це – цілком перспективна картина майбутнього. Хоча якщо хтось ще мріє про  «збереження обличчя росії путіна», то лише породить для історії хрестоматійний приклад для ілюстрації фрази «добрими намірами вимощена дорога до пекла». 

З 2014 року ми наочно маємо трагічний досвід у цих прагненнях. Декілька активних євродепутатів переконували автора цієї колонки, що якщо виконати вимоги щодо російської мови путіна і внести її до Конституції, то він не анексує Крим.

Російські політики, які називають себе опозицією до кремля та вірять в нову демократичну росію, повинні прийняти той факт, що до влади на чесних та вільних виборах після путіна вони прийти не зможуть, бо все суспільство  «виключення» та внутрішньої еміграції не стане в один момент демократичним, яке є суспільством участі в політичних та управлінських процесах. 

Абсолютна більшість росіян підтримала війну активно, чи пасивно. Можна ламати списи об дискусії про правдивість соціології у авторитарному режимі, але українці, які мають рідних в росії, на власній шкірі відчули градус настроїв. Уявіть, якими вони є в тих російських громадян, які не мають жодних особистих, родинних зав’язків з Україною? 

На будь-яких конкурентних виборах майбутнього російське суспільство буде шукати історичного захисту у своїй позиції в недалекому минулому. Ніякого покаяння, тому і жодного прощення до реального правосуддя. 

Росія не зможе вижити у своїх кордонах після падіння сучасного режиму. Ця держава трималась на страху та  «сильній руці» і її розпад, або відмежування окремих територіально-етнічних пластів буде природнім наслідком поразки такого режиму. 

Перед цим буде виголошена не одна чікен-промова (промова Президента США Джорджа Буша-старшого, виголошена ​​1 серпня 1991 року в Києві, за декілька місяців до проведення в Україні референдуму й за 3 тижні до проголошення незалежності України від Радянського Союзу), коли світові лідери боятимуться перемоги над імперією більше, ніж готові будуть по-трошки підтримувати нашу законну та праведну боротьбу.

Росіян зварили, як жабу у воді, яка повільно нагрівалась, українське ж суспільство йшло на майдани щоразу, коли режим потенційного автократа на вогонь ставив каструлю. Тому на закиди, як важко та ризиковано боротись з пізнім путіном, хочеться лише запитати, чому ви в своїй більшості не боролись меншою кров’ю, коли це ще було реально? 

Чому ви цього не робите повноцінно, коли ви в безпеці за кордоном живете та працюєте? 

Самооцінка та самокритика є мінімальним індикатором адекватності людини, групи людей. Якщо сотні тисяч російських солдат без жодного спротиву з боку російського суспільства можуть чинити сотні тисяч воєнних злочинів на території незалежної України, то з російським суспільством щось не так. 

В часи тоталітарного режиму Радянського Союзу були сміливці, які віддали життя та волю за омріяну Незалежну Україну. Вони не чекали, що за їхнє життя вона стане такою, але вони інвестували в сьогодення не менше, ніж сучасники. 

Складно прийняти, коли російські опозиційні політики театрально радіють перемогам української армії, до яких вони не мають жодного стосунку. Їхня робота мала б полягати не лише в публічному засудженні режиму путіна, чи війни, що дає їм певні привілеї на Заході, а й інтелектуальних інвестиціях у стратегію дій щодо побудови добросусідства після нього. 

Насправді, всі вони вже однаково відповідають на Заході про те, чий Крим, хоча ніколи не дадуть вам відповіді на запитання, як саме вони повернуть його Україні. А цей процес буде складним навіть за воєнної перемоги України над росією. 

Потрібно переселити назад близько 400 000 росіян, які приїхали на півострів після 2014 року, позбавити громадянства тих, хто його набув під тиском, або відкрити велику міграційну програму для тих, хто хоче повернутись. 

Ймовірно, щоб перейти до правової держави, росіянам доведеться змінювати конституцію, а ці зміни ще буде складно провести через референдум одразу після завершення війни. 

Кожному платнику податків доведеться платити репарації, а програми відшкодуванню будуть бити по бюджету та рейтингах електоральних лідерів. Втім, це картина ідеального майбутнього. В реальному нам доведеться битись за кожне з таких рішень вже з новими очільниками сегментованої росії. 

І якщо існують справді хороші росіяни, то від них на всіх конференціях та самітах я би хотіла чути план відновлення справедливості, а не плач за втраченим комфортом «лідерів» російської опозиції в екзилі.

Окремі з них досі не можуть набратись сміливості, живучи за кордоном, в своїх блогах та текстах нарешті припинити писати  «ДАННОЕ СООБЩЕНИЕ (МАТЕРИАЛ) СОЗДАНО И (ИЛИ) РАСПРОСТРАНЕНО ИНОСТРАННЫМ СРЕДСТВОМ МАССОВОЙ ИНФОРМАЦИИ, ВЫПОЛНЯЮЩИМ ФУНКЦИИ ИНОСТРАННОГО АГЕНТА, И (ИЛИ) РОССИЙСКИМ ЮРИДИЧЕСКИМ ЛИЦОМ, ВЫПОЛНЯЮЩИМ ФУНКЦИИ…», або ж публікувати карти України без Криму. 

Вони не можуть навіть в безпечному середовищі опиратись путіну, тому шансів на внутрішній спротив з такими підходами немає. Натомість, коли битва за Україну буде завершена нашою перемогою, багато хто з них буде претендувати на статус реальних політичних гравців. 

Втім, не можна виграти, боячись взяти участь у битві. Це вже більше схоже на тих, хто збирає падаль після обіду хижака і всі вони мають назву – стерв’ятники. Я пишу саме так не тому, що хочу образити. В цьому немає жодного сенсу. Але сидіти і чекати, коли на полі бою вся кров буде пролита, то дуже сумнівне лідерство.  

Страшні кадри з окупованих та звільнених територій України лише у наївних, інфантильних, або інколи і недалеких людей не викликають тремтіння та бажання справедливості. Але подекуди вже західні ліві ліберальні партнери плутають праведне покарання з помстою. Остання не має правил, процедур і мети вплинути на картину майбутнього. 

Ми ж говоримо про невідворотність кари, яка зупинить вир російських акцій геноциду проти українського народу, допоможе колапсувати імперській основі російської державності та закриє історичне питання. 

Радянський Союз не був засуджений за злодіяння тоталітарного режиму інших народів, тому його модель, ідеологів та історичних постатей а-ля Сталіна, не просто не засуджували, а оспівували останнє десятиліття. 

Не відводьте очей від фото жертв живих, чи мертвих. Мені резонує вже який день крик душі молодої жінки з Харківщини, яка говорить, що її родина потрапила під обстріл в мирному місті і вона не має більше дому, не має машини, але вона жива і прагне єдиного – справедливого правосуддя. У неї синє від гематом обличчя, очі сповнені сліз, тремтить голос. Але вона просить лише одного – суду над винуватцями. Цей заклик до дії повинен бути реалізованим, інакше нам доведеться чекати Суду Божого, але це не точно. 

Жертви та біль українців не можуть зрівнятися з дискомфортом росіян, які отримали трішки санкцій, трішки знецінення, трішки відторгнення. Замість того, щоб боротись за свій комфорт, вони вже зараз повинні боротись за покарання воєнних злочинців, міжнародний трибунал проти російської верхівки, програми конфіскації активів росії та відновлення інфраструктури України зокрема і за рахунок майбутніх платників податків. 

Солідарність не у стрічках, які скоріше є оберегами на Заході, а в реальних діях, які не будуть популярними в росії, які не винесуть лідерів на політичний Олімп, а лише закопають у електоральну яму. 

Всі кроки та завдання можуть бути укладені в Exit Strategy, директиви до якої напише українське суспільство. І нехай вона стане мірилом оцінки якості нової політичної еліти нової росії. 

Лідерство полягає в готовності відмовитись від власних інтересів заради колективних, але все починається з покаяння та правосуддя. Над цим ми точно будемо працювати. А от чи будить росіяни, то вже питання-мірило для кожного з них.

Ольга Айвазовська для Українська правда

No comments

Наша місія – зробити Україну лідером сучасного світу, розкривши її унікальний потенціал трендсеттера через адвокацію національних інтересів.