У липні 2014 році вона тікала з Луганська, а у лютому 2022 – з Києва

322 Views

Анастасія Шевела двічі змушена була покидати все, аби врятуватися від війни.

8 років тому…

«Це був квітень 2014 року і тоді вже по Луганську, де я вчилася, починали з’являтися так звані «зелені чоловічки», і це здавалося смішним. Виглядало зовсім несерйозно. Ці всі мітинги, протести були штучними, – згадує дівчина. – Але потім вони захопили облдержадміністрацію. Та буквально на наступний день в мене був літак до Туреччини, де я планувала працювати кілька місяців».

16 квітня Настя сіла на рейс до Анталії в Донецькому аеропорту.

« А 17 квітня сепаратисти його підірвали. Тобто  я вилетіла фактично останнім рейсом. Коли була у Туреччині, знала, що вдома відбувається справжній жах, – згадує вона. – Мої батьки були  місті Свердловськ, а бабуся – у Красному лучі. І саме там були дуже запеклі бої».

Коли влітку дівчина повернулася додому, бойові дії в її місті вже стихали.

«Я приїхала у таку розруху. Просто жах. Кордонів не було, наших прикордонників також. Навколо лише купа спалених танків та машин. А коли проїжджала по регіону від бабусі до батьків, було відчуття мертвої зони: ні людей, ні будинків. Ніби фільм жахів…. Та це все було насправді. Все спалено, знищено. Вулицями мого міста ходили різні угрупування.  Я їх ділила умовно на три групи. Перша – сепаратисти, це ті місцеві, які перешли на російську сторону. Друга – російські козаки, яких потім виганяли самі сепаратисти, бо ті страшно мародерили. І були регулярні війська російської армії, їх неважко було впізнати, бо мали відповідні позначки на формі. Наш університет захопили також російські найманці і ми всі розуміли, що якісної освіти там вже не побачимо. Тоді бабуся, побачивши мене, сказала: «Їдь, тут уже нічого хорошого не буде…»

Так, Настя з мамою опинилася в Умані. А за кілька років переїхала жити до столиці.

24.02.2022

«Тривожним був увесь лютий. Новини про війну лякали. Але ніхто не вірив в неї. А от саме 23 лютого, я вже абсолютно заспокоїлася, і навіть підписку купила на якомусь сайті. Клієнти напередодні мені внесли передплату за курс і це додавало впевненості. «Все буде добре», – подумала я тоді і заснула, – згадує дівчина. – Правда кажучи, не знати чому, але вже кілька днів до того була зібрана тривожна валізка. Просто мала досвід 2014-го. Тому в порадах по ЗМІ про тривожну валізку я відчула якесь раціональне зерно».

Та вже зранку дівчина прокинулася у зовсім новій реальності.

«О 5.40 прокинулася від вибухів…..  Потім почула звуки авіації. Стояв шалений гул. Я відчула: це початок якогось кінця. У паніці почала шукати в новинах якісь пояснення – було пусто. Набрала тата, він в Луганську, той теж заспокоював. Потім зайшла в телеграм, і там уже в чатах люди з різних міст писали про вибухи і я зрозуміла.. почалося».

Настя згадує, що до неї приїхали друзі з іншого кінця міста і перший день війни вони провели у квартирі.

«Вдень ще більш-менш, а ближче до вечора ставало страшно. Наближалася ніч. І ми пішли у бомбосховище. В мене сталася істерика. І перші три дні війни я не могла взяти себе в руки, заспокоїтися, – плаче дівчина. – Коли ми зайшли у сховище, в мене був шок: там люди принесли матраци, подушки. Зробили прямо ліжка. Ми просто взяли якусь підстилку і все. А люди готувалися. Я зрозуміла, що це все не на кілька днів. Від цього проймав жах. Наступного дня, 25 лютого, я дзвонила татові і кричала в телефон, що не хочу жити. Я просто кричала, що це все, це кінець…».

Насті, разом з подружкою, вдалося на третій день війни купити квитки на Вінницю.

«Якийсь чоловік нас підвіз до метро. Ми спустилися. Було дуже багато людей.  Пробули там кілька годин, потім вдалося дістатися до вокзалу. Сіли в потяг. Це ще був не евакуаційний потяг і ми сіли на свої місця. Їхали дуже довго. Потяг весь час зупинявся. Було нескінченно страшно».

За кілька днів у Вінниці, дівчата вирішили рухатися далі на захід країни.

«Купили квитки у Івано-Франківськ. Це вже був евакуаційний потяг, тому ми їхали стоячи певний час, бо наші місця були зайняті. Сказати, що людей було багато – нічого не сказати. Війна була у кожному погляді кожного пасажиру. Ніколи не забуду цього. А взагалі була картина, як з якогось страшного сну: на пероні стояли  залишені переноски з тваринами та валізи з речами. Очевидно, їх кидали прямо там,   якщо ті не влазили в потяг. У Франківську теж не могла бути спокійною. Не відчувала себе у безпеці».

Зараз Настя закордоном.

« Я досі сумніваюся чи правильно я зробила, що поїхала. Зараз пробую адаптуватися, вирішую питання з роботою та житлом. І дуже сумую за Києвом».

No comments

Наша місія – зробити Україну лідером сучасного світу, розкривши її унікальний потенціал трендсеттера через адвокацію національних інтересів.