Микола Кирилюк: «Після обстрілу всі почали вставати, а дружина лежала….»

1 View

«Перед війною американська розвідка доповідала, що можливий наступ. Мені сестра телефонувала з Харкова, казала, що в магазинах черги, люди налякані. Тим часом у Маріуполі до самого початку вторгнення  паніки не було, всі казали, що ми вже лякані, згадуючи 2014 рік,» – розповідає маріуполець Микола Кирилюк.

Він разом з дружиною та 5-річною донькою прокинувся 24 лютого від гучного вибуху. – На годиннику було 5.20. У соцмережах одразу побачив відео з того вибуху. Зрозумів: наші ЗСУ збили якийсь ворожий літальний об’єкт. Потім, почав гортати стрічку новини і стало зрозуміло: почалася війна», – розповідає чоловік.

У той же день він пішов у магазини та аптеки аби трохи підкупити запасів найнеобхіднішого.

«Купив енергетичних батончиків, консерви, трохи ліків. Паніки ще не було. Магазини працювали, банкомати теж. Загалом у перші дні магазини ще працювали, правда, хліба вже не було. У нас місцевий магазин «Ліга» мав свою пекарню, вони пекли хліб, але не встигали ставити на вітрину, його змітали просто. Я ще дивувався чому люди розкуповують, він ж швидко псується, сьогодні ти їси, а завтра він вже не зберігається. Просто не розумів цього попиту».

 З перших днів війни сім’я вирішила шукати укриття, аби зберегти психіку дитини.

 «У нашому районі знаходився новий центр культури – колишній палац культури будівельників. Його тільки відбудували і зробили дуже хороший ремонт. Там, у підвалі, і розміщували людей. Умови були хороші. У перші дні місцеві журналісти навіть знімали сюжет про це сховище. Перший час ми були там. Але потім почали обстрілювати школу, яка поряд з центром. Там були казарми «Азову». Ні складів зброї, ні спецтехніки там не було. Хлопці просто облаштували собі казарми. Під час чергового обстрілу загорівся дах нашого центру. Всі, хто був у підвалі не постраждав, вентиляція працювала, але зовні палав дах. Повз нас проїжджав екіпаж поліції, і вони викликали евакуаційний транспорт. Нас перевезли у будівлю районної адміністрації, –  каже. –  Там умов вже не було. Нас розмістили на цокольному поверсі. Кабінети були зайняті мотлохом, там складали архівні матеріали, на тих паперах ми спали».

У приміщенні адміністрації розмістилося близько 150 людей.

«Годувала нас поліція, це було, так сказати волонтерське мародерство,  бо вони відкривали продуктові склади та магазини, з них возили нам їжу, щоб нагодувати всіх».

 Чоловік каже: було очевидно, що російські війська хочуть залишити місто без продовольства, бо з першого дня ворог цілив по продуктових складах та магазинах.

«Біля нашого центру культури був ранковий ринок і поруч супермаркет «АТБ».  Їх розбомбили одними з перших. А потім, коли ми були вже в адміністрації,  поруч стояв великий торговельний центр, його теж розбомбили. З-під уламків стирчала хвостова частина ракети «Смерч». Це було потрапляння з метою знищення. Думаю хотіли добити від голоду тих, хто живе в місті. Бо навіть їжа, зі складів, яку привозила поліція була вкрита сажею, пожежі і там були».

У приміщенні адміністрації  сім’я провела три тижні.

«Ситуація ставала щодня напруженішою. Останні дні вже навіть поліція та волонтери не приїздили. Ми доїдали запаси їжі, які мали. Нас дуже рятувала погода – було холодно і продукти не псувалися. По воду ходили до хлібзаводу, там був забетонований пожежний резервуар. Ми прив’язували до відра канат і так черпали. Дорогою до пожежного резервуара лежали трупи, навколо ціли калюжі крові, посеред дороги дотлівав БТР загарбників. Ми набрали води і повернулися. То ж коли ця вода скінчилася, ще раз іти в те місце не було бажання. В останній день воду шукав по чайниках із кабінетів – здирав олівцем лід, бо було холодно і вода замерзла. Топили його і пили. Ми вирішили йти з адміністрації, бо якщо не від війни, то від холоду чи голоду вмремо». – продовжує чоловік.

23 березня  Микола з дружиною, донькою та ще з однією родиною вирішили пішки йти на інший кінець міста, щоб дістатися узбережжя та по ньому спробувати вийти  з Маріуполя.

«Дорогою бачили багато згорілої і нашої, і загарбницької техніки. А ще барикади з комунальної техніки. І купу кинутих машин. Люди під’їжджали, лишали машини і далі йшли пішки. Ми дійшли до залізничного вокзалу. Це десь 8 км. Діти потомилися. Тому зайшли в одну з адмінбудівель залізниці, там було багато кабінетів, а у підвалі люди облаштували сховище і ми попросилися до них. Вони нас нагодували, напоїли чаєм, кавою. Діти відпочили і ми вирішили йти далі. До нас доєдналися дві жінки: мама з донькою. Остання на великому терміні вагітності».

Чоловік, каже, що дорогою дивувався, бо бої були в центрі міста,  і там все було зруйноване у кіптяві, а тут, на правому березі, більшість ресторанів, готелів цілі.

«Уявіть, лівого берега вже майже не було. В ліпшому випадку будинок стояв без даху і вікон, в гіршому – його не було взагалі. А тут все стоїть. Але пройшли метрів 500 і чую: летить літак. А я дружину навчив – як чуємо свист – дитині закриваємо вуха. Але свиснуло близько, ми не встигли навіть лягти. Ракета впала в метрах 50 від нас. Після цього ще секунд 10 з неба падала земля та мілка галька, шматки асфальту.  Готель просто знесло, – згадує. – Я оглянувся, бачу всі встають, а  моя дружина і донька лежать. Підбіг. Донька була при тямі, все було нормально. Дружина не могла встати. Ми підняли, вона кричить: боляче. Бачу, а їй уламок прилетів в живіт».

 Через дорогу був ресторан-сад,  поранену жінку перенесли туди.

«Я з другом пішов на дорогу і ловили всі машини, просили допомогти. Хто зупинявся казали: в лікарні місць нема. Дружина навіть не плакала, вона просто благала, що її кинули, і рятували доньку. Потім одна добра людина зупинилася – дядько на жигулях. Сказав, що завезе, але прямо зараз зайнятий, тому приїде через 30 хв.  Він і правда приїхав, але не за 30 хв, а за 1,5 години. Вирішили їхати за місто в лікарню, бо це був єдиний шанс на порятунок. На першому ж блокпості були росіяни. Вони сказали, що медиків нема, але можуть вколоти морфій, щоб жінка вмерла не в муках. Я відмовився, бо це абсурд якийсь,  і ми вирішили їхати в Мангуш. Він вже теж був під окупацією, але там була лікарня. В нас вже не було пального і прямо на блокпості нас заправили. Я здивувався, бо там вони вбивають, а тут заправили. Але факт є факт. У Мангуші сказали, що у них дуже примітивна лікарня і вони не допоможуть, тому транспортували  її в Донецьк. Там її прооперували. Ми самі переселенці звідти тому маємо там родичів.  Я її відправив, а сам повернувся за донечкою».

Перед тим чоловік зідзвонився з сестрою із Дніпра і та знайшла волонтерів, які взялися евакуювати Миколу з донькою і його друзів

«Правда, довелося переночувати у Мангуші, а вже вранці з цим волонтером їхати у Маріуполь. Він туди постійно їздив годувати людей та вивозити охочих. Ми з ними поїхали до друзів, де була донька. Всі були живі і здорові. Потім ми подалися розвозити їжу. Заїхали і в тому підвал на залізничному вокзалі, де нас прихистили, більшу частину лишили людям – вони допомогли нам, а ми – їм. Потім всі поїхали на Запоріжжя, а звідти я з дитиною – до сестри у Дніпро».

P.S. Ім’я та прізвище за бажанням героя було змінено.

No comments

Наша місія – зробити Україну лідером сучасного світу, розкривши її унікальний потенціал трендсеттера через адвокацію національних інтересів.