Ці 2 тижні були найгіршими у моєму житті… Ми майже опустили руки, надія згасала…

1 View

Це перша історія з Маріуполя, про яку наша команда дізналася. Ми читали її і плакали, бо у це просто неможливо повірити. Але це правда. Ми розповідатимемо вам щодня історії тих, кому вдалося вирватися із пекла…  Ця тендітна дівчина – Олена Филимонова. 2014 року, вона тікала від війни на Донбасі, а в лютому 2022 року – прокинулася від вибухів в її вже рідному Маріуполі.

Ці 2 тижні були найгіршими у моєму житті… Ми майже опустили руки, надія згасала…

«20 днів війни, 14 днів без будь-яких комунікацій та зв’язку, 12 днів у лікарні, 4 – з яких ми перебували в полоні в російських «визволителів», –  розповідає Олена. – Після того, як Маріуполь взяли в кільце та повністю відрізали від світу, ми з чоловіком вирішили, що на декілька днів потрібно сходити до лікарні, де він працював (надати потрібну допомогу та мати хоч якісь новини). Взяли з собою тільки портфелі з документами, ноутами, цінностями й запасну білизну.. ми були впевнені, що повернемось додому…»

Дівчина згадує, що за декілька днів стало ясно, що виходити надвір максимально небезпечно. Постійні обстріли та бомбардування.

«Де саме проходять бої ми дізнавалися не з новин, а від поранених, яких до нас привозили. Такого я не бачила ніколи. Це просто м’ясорубка, інакше не скажеш.
Загиблих теж багато. Трупи вивозили з лікарні по 30 тіл за раз та ховали в спільній могилі. ⠀
Влад особисто виписував довідку: «Тіло видано для поховання в братній могилі на центральному цвинтарі Маріуполя». Це був просто жах!», – пише вона.

Апогеєм для всіх стали скалічені породілля на 40-му тижні після того, як 9 березня російські тварини скинули авіабомбу на пологовий будинок.

«Я не зможу забути цього ніколи! Майже 24/7 ми знаходились в темряві. Світло було тільки в операційних та приймальному відділені. Із кожним днем ставало все холодніше і не через погоду за вікном, а через те, що цих вікон та стін ставало щодня все менше», – розповідає дівчина.

Обстрілів зазнала і лікарня, в якій були Олена з чоловіком.

«Найбільш масштабним був вибух 13 березня. Прилетіло на 3-4 поверхи, але уражень зазнало все крило лікарні. В цей момент ми знаходились на першому поверсі приймального відділення. Я в шоці, що ми не отримали уражень», – згадує вона. – Людей у лікарні – незліченна кількість. Персона з сім’ями, постраждалі, просто люди, яким нема куди йти. Всі перебували в коридорах та підвалах, бо в палатах на верхніх поверхах було небезпечно, а нижні – переповнені… Їжі та води – майже нема, ліки – мінімальна кількість. Їх принесли до аптеки мародери-волонтери, які рознесли аптеки поруч…»

Антисанітарія, сморід, темрява, холод і страх, нелюдські умови існування та суцільна ненависть до того хто це зробив.

«Ці 2 тижні були найгіршими у моєму житті ми майже опустили руки, надія згасала…»

У ніч з 11 на 12 березня стався «переворот». ⠀

«Прокинулись ми вже в заручниках у російських окупантів. Вони прогулювались коридорами лікарні й опитували чоловіків, змушували їх роздягатися до поясу, шукали сліди від ременів автоматів та мозолі на ліктях. Пересування лікарнею після 18:00 обмежувалось. Нас попросили не виходити без потреби та позначати себе. Зайнявши ОЛІЛ, «визволителі» розмістили свої танки та БТР на території лікарні і обстрілювали район. Всіх поранених і просто бажаючих вони зазивали до госпіталю, тим самим збільшуючи чисельність людей і унеможливлюючи відповідний вогонь на цю точку від ЗСУ. З людей просто зробили живий щит».

Провіанту на всіх не вистачало, поранених багато, підвали переповнені. Російські військові через це робили «сортування»:

«На живих людях ставили мітки: X – шансів нема, О – ще поживе. Людей-Х планували віднести до розбитого приймального відділення у противошокову кімнату, і залишити вмирати там.. – продовжує Олена. – 15 березня деякі сміливці на свій страх і ризик виходили з лікарні й тікали додому пішки. Виїхати на авто було неможливо: всі поодинокі ТС, що рухались по території лікарні були ліквідовані. Біля входу й досі стоять автівки людей, які приїхали за медичною допомогою, але були прийняті за ворога і їх розстріляли. Написи «діти» та білі хустини не рятували. ⠀

Люди згрупувалися і вирішили тікати

«Терпіти все це стало просто неможливо. Тому група з лікарів вирішила спробувати домовитися з орками, щоб вивезти хоча б жінок та дітей. Ми просили дати нам можливість просто організовано виїхати з території лікарні колоною й залишитись цілими.
У відповідь отримали: «Валяйте, езжайте куда угодно на свой страх и риск». Вечір та ніч з 15 на 16 березня не забуду ніколи. Наші таємні збори в темряві, складання плану втечі та головна проблема: «чи дозволять такій кількості лікарів виїхати?». Стільки дівчачих сліз я не бачила, не чула й не проливала ніколи. Покинути Влада та виїхати одній – це було для мене гірше за смерть».

16 березня об 11 годині люди посідали по автівках, точніше в те, що від них залишилося після обстрілу, наліпили таблички: «Діти», нав’язали білі хустки та вирушили. Всього було 17 машин:

«В останній момент було змінено маршрут. Дорога від лікарні до виїзду з міста була настільки розбита, що нам залишалося прориватися лише через Нікольське. Ми ризикнули, хоча казали, що ця траса замінована. Поки виїжджали з міста, я дивилася на руїни і плакала. Мародери виносили останні харчі із зачинених складів, а на дорогах лежали трупи українських військових», – каже Олена.

Дівчина досі не вірить, що  вони врятувалися.

«Досі не вірю власному щастю: ми виїхали на свій страх і ризик, могли бути підірваними та розстріляними, в останній момент змінили маршрут, боялися що наших чоловіків висадять або просто на дадуть виїхати такій кількості лікарів».

Такого числа блок-постів, каже що не проїжджала  навіть в 2014 році. Вони були всюди. Все це більше виглядало, як ганебна демонстрація такої собі влади.

 «Нічого окрім документів та  ноутів та грошей у нас не було. Все лишилося вдома. Чи жаль мені? Звісно! Яким би матеріальним це все не було ми власною працею все здобували та облаштовували нашу домівку 8 років. Але поряд з цим я розумію, що це мізерна плата за наше життя та здоров’я», – розповіла Олена Филимонова.

No comments

Наша місія – зробити Україну лідером сучасного світу, розкривши її унікальний потенціал трендсеттера через адвокацію національних інтересів.