300-РІЧЧЯ ПЕРЕЙМЕНУВАННЯ МОСКОВІЇ НА РОСІЮ: НЕВИВЧЕНІ УРОКИ ІСТОРІЇ ТА ВИКЛИКИ ДЛЯ УКРАЇНИ

52 Views

Пресреліз

300-РІЧЧЯ ПЕРЕЙМЕНУВАННЯ МОСКОВІЇ НА РОСІЮ: НЕВИВЧЕНІ УРОКИ ІСТОРІЇ ТА ВИКЛИКИ ДЛЯ УКРАЇНИ

22 жовтня в прес-центрі «Укрінформ» відбулася дискусія «300-річчя перейменування Московії на Росію: невивчені уроки історії та виклики для України».

Захід спільно організовано «Мережею захисту національних інтересів АНТС» та Інститутом національної пам`яті України.

В обговоренні брали участь:

Антон Дробович – Директор інституту національної пам`яті;

Лариса Івшина – Головний редактор газети «День»;

Михайло Гончар – президент центру глобалістики «Стратегія ХХI»;

Павло Подобєд – аналітик Центру дослідження безпекового середовища “Прометей”;

Віталій Капранов – письменник, популяризатор української історії;

Ганна Гопко – Народний депутат України 8-го скликання, Голова парламентського Комітету Закордонних справ.

Модератор: Алєєва Яніна – менеджер Українського культурного фонду (2019-2021), аспірант зі спеціальності «Історія та археологія», Голова ГО «Моя провінція».

Посилання на перегляд

Дискусію було розпочато з питання привласнення Москвою чужої (української) історії заради створення міфу про власну тяглу державність. Дуже влучно та іронічно з цього приводу висловився Антон Дробович, директор УІНП: «Одна річ – походити від якогось болотяного хутора, це, якщо дуже емоційно, і від тих, хто за ярлик монгольський поставав. Зовсім інша річ – походити від серйозного князівства, яке згадується в Візантійських текстах, яке існує на політичній карті Середньовічної Європи 10-11 століття. Це значно серйозніше…Це родословна, родовід країни і кожна країна хоче собі його продовжити. Але якісь країни мають на це право, а якісь – ні». Саме бажанням приписати до своєї «державності» зайвих кількасот років і пояснюється факт того, що Московська держава назвалась «Росією». «Допоки у нас не було політичної державності, особливо і не було кому пручатися…Щоб там не казали росіяни, хай хоч сказяться, у нас мають бути свої задачі. Ми в світі промотуємо свою історію, показуємо джерела, зв`язки Руського князівства з тими чи іншими політичними утвореннями тих часів і просто не зважаємо на всю цю брехливу конструкцію, яку вони створили. Тобто одночасно даємо відсіч брехні, але паралельно робимо свою справу. Це, мені здається, такі два шляхи успішної роботи в цьому напрямку. Мотивація зрозуміла, але поки у цієї спадщини не було справжнього господаря вони могли, знаєте, «допоки немає кота – миші танцюють», але у спадщини є господар і цей господар- незалежна Україна і ми можемо нарешті дати раду тим мишам і впорядкувати політичний та історичний простір».

Стосовно того, яким чином Україна заявила про свій спадок за часів Незалежності говорила Лариса Івшина, головний редактор газети «День». «Я говорила завжди, що в Україні є дві потужні партії: це партія українських істориків та партія українських дипломатів. Українські дипломати це ті люди, про яких жартували в 90ті, що між собою вони говорять російською, а з росіянами англійською. І це було маркером цієї високо професійної роботи, яка змогла позначити контури України в світі. Люди тоді побачили. Саме через цих блискучих, освічених людей з`явилася держава. Потім, звичайно, долучилися нечисленні журналісти та потужні історики». Проте, нині не до кінця використаним потужним інструментом для підтримки дискурсу в питанні спадкоємства Україною державності Русі в світі, вважає пані Івшина роботу з колом емігрантів, діаспорян. «День» вже багато років займається популяризацією української історії, донесенням історичної правди до своїх читачів. Пані Лариса розповіла про історію створення трьох книжок на цю тему: «Україна Інкогніта», «Дві Русі» та останню книжку «Детокс», ключовою ідеєю якої є спроба вивести Україну з позиції жертви. Лариса Івшина зазначає, що всі видання відбулися без будь-якої підтримки держави, а виключно за участі нечисленної кількості патріотичного бізнесу. «Коли ми говоримо «політична еліта», ми злегка посміхаємось і це не випадково. Це дуже серйозна загроза і проблема для України», – говорить пані Лариса, ілюструючи ставлення держави до гуманітарної політики. «Масове перенавчання суспільства ніколи не було державною політикою. Не було із зрозумілих причин. Фрагментарно – так». Хоча саме «внутрішню переконаність» всередині суспільства пані Ларисою вважає основою успішності укорінення відповідної думки зовні. На тлі відсутності комплексної державної політики окремих людей та організацій, які намагаються працювати в цьому напрямку, вона зі співчуттям називає «Дон Кіхотами».

Співзвучним з крадіжкою назви мотивом назвав Михайло Гончар, президент Центру глобалістики «Стратегія XXI» і позиціонування Росією себе, як країни – традиційного головного постачальника енергоносіїв до Європи, спираючись на історію СРСР. Натомість пан Михайло наводить карти, де чітко видно, що саме Україна та українські копалини історично були основою створення газовидобувної та газотранспортної системи Росії, яка пізніше, по мірі виснаження джерел в Україні, почала переміщатися у віддалені регіони федерації, західного Сибіру, які теж, в свою чергу освоювалися та розроблялися українськими фахівцями, що працювали там вахтовим методом. «Перш ніж Росія, сучасна Росія, як вона себе вважає, стала надпотужною енергетичною державою, з газовою потугою, то власне, кажучи, напрямок руху газу був зовсім іншим. З України». «Тому це теж оця історія присвоєння Путінською клептократією для того, щоб надати статусу підтверджень цієї енергетичної наддержави». «Північний потік – 2», побудований в обхід України, до речі, пан Михайло неодноразово називав викликом безпеці на континенті, як військовій, так і екологічній. На думку аналітика, в разі дезінтеграції (фактичного розпаду) Росії, як одного з трьох можливих сценаріїв її розвитку, столицю держави буде перенесено в Санкт Петербург. Російську Федерацію ж з нинішнім її устроєм та історичним досвідом, він вважає «досконалою клептократією кочового типу». Пояснюючи це, пан Гончар говорить: «Спочатку вона освоює ресурси тих територій і країн, які потрапляють під контроль відповідного політичного режиму в Москві чи Петербурзі, а потім поширює свою таку експансію не тільки на матеріальні активи, а й власне кажучи, на відповідний духовний, історичний спадок цих територій. Про що, власне, сьогодні йдеться мова».

На думку пана Гончара, Росії, через її полінаціональність та характер стосунків з корінними народами надто ризиковано вести гібридні війни, оскільки вона і сама уразлива до тих політик, якими намагається впливати на Україну.

Думку про уразливість Росії через проваджену нею політику відносно корінних народів підтвердив і Павло Подобєд. Україна могла б стати каталізатором дезінтеграції Російської Федерації через допомогу корінним народам, які там проживають. Павло Подобєд зазначає, що Україна могла б допомогти в створенні історії корінних народів Росії, на яке наразі спромоглися самотужки тільки Волзькі татари. На щось подібне сьогодні не спроможні (в першу чергу через криміналізацію та переслідування істориків за спроби «переписування» історії) ані башкіри, які є мільйонною нацією, ані кумики. Україна могла б створити історію Башкирії, Кумикії. Місією України є не тільки створення україноцентричного погляду на історію Европи з поглядом на західних сусідів, а й з поглядом на схід. «І я запевняю, що ця тема є архі вразливою для Російської Федерації і важливою з точки зору національного будівництва чи як зараз модно казати нацбілдінгу для корінних народів. Принаймні для корінних народів в Російській федерації». Проте, на думку історика, український політикум досі надто легковажно ставиться до питань загрози власній країні з боку Росії та нехтує необхідністю вивчати процеси всередині самої Росії «На жаль, ця позиція є не мейнстрімовою, я би сказав, вона залишається глибоко, на жаль, маргінальним поглядом. Ті речі, які ми обговорюємо сьогодні за круглим столом, вони не є якоюсь магістральною позицією України, наших політичних еліт, щодо Російської Федерації».

Вчергове підняте питання відносно наявності або відсутності державної політики, в тому числі і в гуманітарній сфері, прокоментував Віталій Капранов. Віталій висловив оптимістичний настрій відносно того, що в країні встигла сформуватися незалежна культурна спільнота, поставивши за приклад позицію експертів Українського культурного фонду, які у відповідь на спробу керувати ними в ручному режимі, висловили своє невдоволення, показавши, що самі будуть формувати порядок денний в оцінці проєктів, високу оцінку також було надано Українському інституту національної пам`яті, як установі, що формує історичний погляд. Проте, оптимізм пана Віталія відносно державного сектора на цьому поки що і закінчується, хоча не можна не відмітити зростання тієї кількості якісних та цікавих проектів, які покликані донести до загалу цікаву та правдиву історію України. Віталій зазначає, що нині в Україні існує великий запит на доступний історичний контент. Віталій Капранов звернув увагу на те, що Україна повинна мати власний погляд на історію Європи, згадавши про нову книгу Братів Капранових «Історія Європи. Український погляд», яка в доступній формі з мапами та коміксами дає зрозуміти історію України з нашої точки зору.

На думку Віталія, не варто чекати розпаду Росії, оскільки вона сформована на протязі торговельного шляху, тому незважаючи на відсутність національної єдності, Росія підконтрольні території не відпустить, бо тримати їх вона навчена століттями. Тому, на думку, Віталія Україні треба зосередитися на захисті власних інтересів в тих умовах, які ми маємо, і не відштовхуватися від того, що робить Росія, навіть в історичних перепалках : «Чому в секторах стрибків в висоту ніколи там лайно не кладуть? Тому що не відштовхнешся. Високо не підстрибнеш. Тому, якщо ми відштовхуємось від Росії – не важливо куди, проти чи за, але за опорну точку берем Росію – ми нікуди не стрибнемо, ми спираємось на лайно». Що ж до освітнього компоненту державної політики, то Віталій Капранов зазначає «Посивіти можна від того, що пишуть в підручниках для школи…Власне кажучи, там от відштовхуються від лайна… Тому я закликаю істориків перенести центр ваги ось сюди на мапі, а ми, власне кажучи, будемо усіма наявними у нас силами будемо намагатися допомагати».

Ініціатор даного обговорення, засновниця ГО «Мережа захисту національних інтересів «АНТС», Ганна Гопко, в своїй заключній промові зазначила: «Україна є самобутньою, суб`єктною державою, нам не треба будувати пам`ятник Володимиру Великому в Москві, який не має жодного відношення до неї». Росію ж Ганна назвала «експериментальним утворенням» та «країною-підробкою…Це фактично є така невдала копія, спроба скопіювати Україну, щоб «примазатися» до Європейської цивілізації».

«Без України, нікому: ні Петру Першому, ні в радянські часи, ні зараз не вдається відновити свою імперію… А наше завдання якраз допомогти російському проєкту знайти себе, без того, щоб “заграбастати” чуже, наше. Від назви, як це відбулося 300 років тому, до територій, як це відбувалося раніше, так і зараз…Для «послідовника» Петра, а для Путіна Петро є одним з найулюбленіших політиків, він про це сказав в інтерв`ю Financial Time, він повинен зрозуміти, що закінчиться вся ця історія так само, як закінчилася історія Сталіна з його геноцидами проти України, чи так само, як закінчився Радянський союз. Тобто це те, що чекає на Путіна з його імперськими амбіціями…Проте, Російська влада продовжує імперську політику, замість того, щоб покаятися за злочини Радянського союзу, відхреститися від них, поставити пам`ятники жертвам Голодомору-геноциду замість пам`ятника Сталіну на Червоній площі, «відхреститися», як Німеччина від Гітлера».

Ганна зазначила, що після Революції Гідності 2014 року з`явилося багато інституцій нового типу, Український інститут національної пам`яті, Український інститут, Інститут книги, Український культурний фонд, які спроможні сприяти тому, щоб «не відвойовувати, а наступати, маючи державні стратегії… Але для цього українці мають більше читати, знати свою історію, щоб принаймні всередині суспільства не було оцих зайвих запитань, а ми чітко розуміли. Тому я дякую усім, що ми сьогодні таку розмову провели, а нашому МЗС хотіла б побажати, щоб вони теж такі приводи використовували, щоб протиставляти таким Путінсько – Медведівським статтям». Пані Гопко підкреслила, що одним з завдань «Мережі захисту національних інтересів АНТС» є «підсилення національної ідентичності в допомогу тому, що було уже зроблено».

Нагадала Ганна і про те, що нині в музеї Софії Київської кияни мають можливість побачити оригінал Конституції Пилипа Орлика, свідчення високого розвитку тогочасної держави, носія європейських традицій: «Сподіваюся, що мільйони людей, які побачать конституцію Пилипа Орлика і десь зрозуміють, що ми належимо до нації інтелектуалів, нації інноваторів і до нації, яка інших за собою за собою веде до регіонального лідера».

No comments

Наша місія – зробити Україну лідером сучасного світу, розкривши її унікальний потенціал трендсеттера через адвокацію національних інтересів.

Партнери

contact info